Розділ «67»

Вона вимкнула електричний секатор і сказала:

— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.

Тож я повторив:

— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.

— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.

— Ні, не знаю, — відказала вона.

— Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, — сказав я.

— Ну, ти, мабуть, правий, — погодилася вона.

— Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.

— Тебе звати Крістофер, чи не так? — спитала вона.

— Так. Я живу в будинку № 36, — відповів я.

— Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? — спитала вона.

— Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, — пояснив я.

— Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, — промовила вона.

Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:

— Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.

Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається «теревенити», це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов’язані між собою. Потім вона додала:

— Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.

І я знову їй подякував.