Розділ «Книга третя Буря»

— Е, дідько його знає... Їдьмо скоріш, як минемо оту яругу, будемо вже безпечні. До кордону недалеко, а там ліс почнеться.

Смеркалося. В надвечірній імлі виднілися тьмяні обриси лісу на кордоні. За лісом здіймалися велетенськими тінями гори; над усіма ними височів розложистий Бор. Дорога збігала вниз, в’ючись попід крутим засніженим узгір’ям. Сніг посипав густіше, вітер дужчав. Стомлена Медушка ледве бігла. Щоб їй було легше, Балтазар зіскочив із полоза й побіг за саньми, набиваючи похапцем пістоля.

— Ура-а! — пролунало десь угорі над утікачами. Всі стрепенулися: на кручі маячіла крізь сутінь і завірюху темна постать верхівця.

— Ліворуч! — гукнув Балтазар, скочивши знову на полоз. Він вирішив звернути з дороги в поле, щоб оддалитись од вершника. Та щойно стих його голос, як ударив постріл; Медушка рвонулась і зіп’ялася дибки.

— Біда! — буркнув Балтазар і вихопив шаблю, бо пістоля не встиг набити. Він зрозумів, що вірну конячину поранило. Та Медушка не впала на сніг, а бігла далі, хоч дорогу позначав кривавий слід.

— Стійте! — ревнув гусар. Бачачи, що кінь не падає, він намірився добре і вистрілив ще раз; та скільки не дивився вслід саням, на них ніхто й не ворухнувся.

— А, сто сот чортів! — вилаявся старший гусарин, зрозумівши, що не зловить утікачів. Потім озирнувся навколо: по товаришах його в присмерку й заметілі не видно було ані знаку. Він опинився на цій кручі, бо пустивсь переймати сани, не знаючи місцевості. З’їхати вниз по засипаному глибоким снігом схилу годі було й думати. Об’їздити кружним шляхом — задалеко, та й небезпечно було переслідувати втікачів самому в тих лісах, що до них уже наближалися сани. От вони вже зникли з очей, сховалися в чорному лісі. Гусар сердито сіпнув за повід і повернув коня. Вернувшись на путівець, він наздогнав пораненого товариша, котрий, очунявши, їхав назад до села. Незабаром вони натрапили й на третього, що й досі лежав під застреленим огирем. Невесело скінчилася їхня погоня.

Діставшись до «Скелі», вони побачили своїх друзів п’яних, як ніч. Двоє вже спали на лаві, інші двоє ще горлали пісень.

— Де той мугир, що нам відчиняв? — гримнув старший.

П’яний гусарин, безтямно водячи очима, проварнякав:

— Десь тут... десь нема...

Ванєка не було, він щез, як у воду впав.

Тільки під лісом, коли гусара вже було не видно й не чути, Балтазар укинув шаблю в піхви. Аж тепер його пронизав гострий біль: по білому плащі струміла тепла кров і, капаючи на сніг, зливалася з кривавим слідом вірної Медушки. Salva guardia був поранений. Коли його догнала куля, він тільки сперся сильніше на короб саней і стояв твердо з шаблею напоготові, боячись, що гусар усе-таки відважиться переслідувати їх. Із рани била кров.

Сани спинились.

— Їдьмо далі! — звелів старий, притискаючи рану на грудях рукою, щоб спинити кров. Він не хотів, щоб Лідка зараз побачила, що його поранено. Та дівчина не послухалася.

— Мати божа! — пролунав болісний зойк. Вона побачила кров. Тремтячи всім тілом, підступила Лідка до старого.

— Дай сюди хусточку та поганяй далі. Не можна гаяти часу, поки Медушка тягне, а то зостанемось серед лісу.

— Дядечку, рідненький! — ридала дівчина. Їржик, звівшись у санях, скам’яніло дивився на свого оборонця. Чим він міг помогти?

— Сядьте в сани, на бога вас прошу, сядьте!

— Зараз. Подивись, куди Медушку вцілило.