Розділ «Книга третя Буря»

Відповіддю йому було веселе іржання: видно, білий плащ та брязкіт шаблі нагадали конячині давно минулі часи бойової слави. Медушка сильно зістарілась. Їй уже було добрих двадцять років, ноги її здеревіли; тепер навряд чи винесла б вона свого пана з кривавої битви. Салакварда одним махом злетів у сідло: здавалося, нове життя влилося в його й конячі жили. Старий драгун випростався гордо, мовби їхав на парад. Брязнула шабля, і Медушка, стригнувши вухами, знову весело заіржала. Бартоньова, стоячи біля вікна, хрестилась, а Ванєк, котрий іще поправляв збрую, відступив трохи й задивився на свого господаря. Мимоволі в нього з уст зірвалося:

— Що то кавалерія!

— Ну, зоставайтеся з богом,— попрощався Балтазар і, стиснувши коліньми коневі боки, рушив до воріт.

— З богом,— відказав щиро Ванєк і хотів був додати: «Господарю!» Але слово те чогось завмерло в нього на язиці.

Медушка хотіла погарцювати трошки, та нічого в неї не вийшло, і вона спокійною ристю вибігла з двору. Ванєк і Бартоньова дивились услід старому вершникові в білому плащі, поки він не сховався за липами.

Того ж дня, трохи раніше, ніж Балтазар при повній зброї виїхав на Медушці зі «Скелі», засніженим шляхом од Гронова до Ртині промчав учвал гонець. Кінь був важкий, робочий, верхівець у селянській одежі. А трохи пізніш за ним проскакав і другий, що їхав із Гронова до Находа.

В Находському замку було начебто тихо, але коридорами бігали двораки й урядовці, а по канцелярії нетерпляче походжав управитель, раз по раз то визираючи надвір, то посилаючи виглядати когось із своїх підлеглих; а коли той вертався, управитель питав:

— Не видно нічого?

Та щоразу чув заперечну відповідь. Він ждав Ржегака, що мав принести певніші звістки. Зрадливий війт відтоді, як оддав управителю грамотку, бував у замку частенько, приносячи новини, але сьогодні чомусь не йшов. А управителеві дуже потрібно було поговорити з ним саме сьогодні. Не повертався й гонець, посланий до Полиці розпитати в тамтешніх урядовців, які настрої в тих краях та чи не назріває що й там.

Рихетський теж частенько виходив на пагорбок біля свого двору і вдивлявся в далину. Нарешті він побачив на білому тлі темну цяточку, яка швидко наближалася, й невдовзі перед війтом спинив умиленого коня верхівець.

— Ну, як там? — квапливо спитав Рихетський.

— Добре. Вже почалося.

Обидва пішли до рихти. Гонець розповів:

— Німці під Теплицями та на Броумовщині вже піднялися. Ведуть їх шоновський та рупрехтицький війти. Спалили панський двір у Дєтржиховицях, а в тій веремії — ніхто й досі не зна, як воно сталося,— зайнялась шоновська церква й згоріла разом із фарою[44].

Рихетський з досадою махнув рукою.

— Господи, що вони собі думають! Лихий початок!

Гонець вів далі:

— У нас на Поличчині вибухло сьогодні. Обступили кляштор, панів урядовців нікуди не випустили. Достал удерся з людьми до канцелярії й зажадав, щоб оддали прихований указ. Ізліз на стіл, почав лаяти урядовців та вимагати волі для всього люду. Ті були затялися, довго відмагалися, так Достал вийшов на ганок і звернувся до народу. Знявся страшенний крик, галас, буча, люди розлютилися, хотіли вже погромити кляштор, аж тоді в канцелярії злякались та написали грамоту про те, що знімають панщину й дають людям волю.

— Хвала богові!

— Починайте й ви, тільки негайно, сьогодні-таки!