Розділ «Книга третя Буря»

— Не знаю, ласкавий пане, ще не оголошено, тримають у таємниці.

— А хто?

— Та... оті... Рихетський, Уждян, Достал і отой юродивий Їржик Скалак,— відповів слатінський війт, трохи помулявшись.

— Лайдаки! Зараз же звелю посадити їх!

— Я б вам, ласкавий пане, цього не радив, буде ще гірше, тільки роздрочите народ.

Потім зрадник почав просити, щоб милостиві пани не забули про нього, бо ж він задля них на велику небезпеку наражається, та щоб ніхто про його службу не знав.

Хитрий хлоп думав собі: «Вдасться повстання — добре, а ні, то я уникну покути, ще й нагороду дістану».

Ржегак нищечком подався додому, до Слатіни, і в голові не покладаючи, що за ним стежать.

Коли управитель доповів про все князеві, той зблід, затремтів. А отямившись, звелів лаштуватися негайно в дорогу; він вирішив від’їхати завтра ж. Однак учений доктор Сілезіус наважився відраджувати його: поки ясновельможний пан не одужає, подорож може йому вельми зашкодити.

— Що ж робити? — спитав наполоханий князь.

— Та нічого страшного ще нема, ясновельможний пане, викличемо військо.

— Атож, і я хотів те саме запропонувати,— докинув управитель.

— Але дамам, ясний пане, ліпше нічого не казати,— порадив Сілезіус.

Управитель звелів старанно розвідати, що робиться в окрузі. Звістки, принесені йому, були не вельми страшні, але й не зовсім утішні. Вислухавши все, він послав верхового гінця до Градця-на-Лабі.

На замковому подвір’ї заметушилися двораки, готуючи карети до від’їзду. Князеві не сиділося в своїй резиденції.

Було ще й не пізно, а вже смеркало: небо затяглося сивими хмарами, що вістували густу віхолу. В голому гіллі лип на «Скелі» посвистував вітер. У печі тріскотіли дрова. Бартоньова, сидячи на лавці біля печі, з острахом дивилася на старого господаря. Він стояв посеред хати, біля дерев’яного світлача, і соснова скіпка кидала червоне світло на його смаглявий вид. На голові в драгуна була висока кучма, могутню постать обгортав старий вояцький плащ, колись білий; з-під нього виглядав важкий палаш, принесений іще з війська. Останніми роками той палаш разом із плащем лежав схований у скрині як дорога пам’ятка. Уждян пальцем спробував лезо надійної зброї, обтер її рукавом і з брязкотом укинув у піхви. Бартоньова здригнулася. Господар, осяяний світлом скіпки, в білому плащі, з палашем у руці, наводив страх на неї. Мовчки, поважно оперезався він шаблею. Бабуся біля печі мало не плакала. Вона знала: щось ладнається; адже останнім часом на «Скелю» заходило багато незнайомих людей, а господар нахвалявся, що визволить Лідку з двору. Оце ж він, видно, зі зброєю йде по неї!

До світлиці ввійшов Ванєк.

— Медушка готова, господарю! — доповів він.

Балтазар вийшов надвір. Біля дверей стояла Медушка під селянським сідлом. Лице старого драгуна заясніло. Підійшовши до своєї улюблениці, він поплескав її по карку.

— Нумо, Медушко, ще раз до бою!