Розділ «Книга третя Буря»

— Що сталося? Та чи ж ви не знаєте? Обкрадають, обдирають нас! Дочку в мене забрали, а як пішов домагатися правди, зробили з мене, старого чоловіка, блазня.

Він розповів, що вже тричі ходив до князя скаржитись на економа, котрий забрав Лідку, та йому все забивали баки й веліли прийти іншим разом. А сьогодні відмовили наодріз, сказали, щоб він більше не надокучав — князь не хоче його прийняти, бо економ учинив законно.

— От я й прийшов по раду та поміч,— вів далі Уждян,— хотів вас, Рихетський, переконати, що вони там у замку вже достигли, час трусонути. Як хочете, люди добрі, терпіть і далі, а я вже не хочу. Коли ви мені не поможете, сам собі буду раду давати, мені не первина головою важити, тридцять літ у війську відслужив.

— Поможемо, поможемо! — закричали селяни.

Зразу ж ухвалили, що зійдуться незабаром, щойно подасть звістку Достал. Їржик значуще поглянув на нього, й він кивнув головою: зрозумів, мовляв.

— Тоді вже умовимося достотно, що і як, а тим часом нехай кожен у себе в селі робить своє діло.

— І хай нам бог щастить! — мовив сивоголовий війт. Усі палко повторили за ним ті слова.

— Коли буде якась новина, сповіщу вас усіх через Їржика,— сказав Рихетський. А тепер підпишіться, що твердо й одностайно стоятимете за нашу справу.— Він вийняв зі столу аркуш паперу, чорнило й перо.

— Генерал перший!

Рихетський підписався.

— Підпишіть там моє ймення, а я, як треба буде, шаблею розпишуся! — вигукнув Балтазар і поставив три хрестики над своїм прізвищем, яке написав Рихетський.

Один за одним люди підходили до столу й писали на папері свої прізвища, або ставили хрестики.

— А ви, Ржегаку, що, останнім будете? — спитав Достал слатінського війта.

— А чого пхатися, місця вистачить,— спокійно відказав Ржегак, примруживши очі.

— Підписано! — гукнув за кілька хвилин Нівлт і, взявши папір, прочитав, що всі присутні словом і рукою обіцяють вірно й несхитно стояти за права пригнобленого поспільства. Той, чиє прізвище зачитувалося, виходив уперед і подавав Рихетському руку. Так зробили один за одним усі.

Знадвору долетів кінський тупіт. Обернувшись до воріт, селяни побачили даму на гарному білому коні, поруч якої їхав верхівець у темно-червоному, гаптованому золотом оксамитовому каптані.

— То князева сестра.

— А чоловік?..

— Якийсь гість... їх буцімто має з’їхатись у замок багато, якесь свято вряджають.

— Діждемося й ми свята! — докинув Їржик.