Розділ «Книга третя Буря»

— Випустити: хто б це зміг так прикидатися! Напевне, в нього справді клепки бракує.

— Та то хитра лисиця. По-моєму, слід було б порадитися з доктором.

Так і зробили. Покликали вченого доктора Сілезіуса, і він, начепивши на червоного носа окуляри, заходився допитувати Їржика. Крутив весь час головою, метляючи косою на перуці, мимрив якісь учені латинські фрази і зрештою визнав:

— Homo vesamis, sed non furibundos[39], себто тихий божевільний, non periculosus[40].

Їржика випустили, віддали йому його любі цимбали, й він подався геть із Находського замка. Але як вимучили молодого Скалака за той тиждень! Хоробливо блідий, з гарячковим блиском в очах, поплентався він польовими стежками в далекі нетрі Материнці.

5. У материнці

Минуло три тижні, а Балтазар Уждян не вертався додому. Лідка часто бігала на шлях виглядати, та марно. Погода того літа, на відміну від двох минулих, стояла гарна, небо було ясне, чисте повітря дзвеніло співом жайворонків, на ланах хвилювали зелені жита, обіцяючи багаті жнива. Люди не могли вже дочекатися їх.

Та Лідку не тішив цвіт на луках: тепер вона ходила у вільшник хіба що поплакати на самоті. З чуток вона знала, що робили Їржикові в замку. Потім зачула, що його випустили. «Там такий вийшов, як із хреста знятий»,— повідали люди нібито зі слів тих, що самі стрічали хлопця. Дехто кликав його й до себе, та Скалак усе поспішав кудись, поки не щез у лісах. «Наче наполохана звірина,— казали. Тепер, мабуть, і не вийде до людей, боятиметься їх».

«Мовчи, дочко, нехай як повернуся з Відня, може, скажу тобі більше про Їржика...» Ці слова, що їх дядечко шепнув дівчині перед своїх відходом, тепер спливали їй на думку. А в неділю, вертаючи додому з церкви, вона почула: «Щось він не схожий на справжнього божевільного...»

Їржик справді утік, чи то заповз, як ранений, зацькований звір, у темну пущу, в ту саму хатину, де так довго переховувалася родина Скалаків. Він був у Материнці. Муки останніх днів, надзвичайне нервове напруження зломили юнака, вичерпали його силу.

Він лежав, утупивши блискучі від гарячки очі в одну точку. Голова йому горіла, все тіло було налите жаром. Незв’язні думки диким вихором кружляли в голові. Їржик бачив живими своїх рідних, чув їхню мову, знову ховав дідуся: перед ним виникала страшна споруда — поміст, шибениця, він бачив батька, потім стояв перед церквою в Ртині й співав; люди сміялися з нього, жаліли його, він бачив її, чув її голос — і мусив прикидатися юродивим. Йому вже не ставало сили й уміння прикидатись, а проте він переміг себе, втік од неї, одвернувся, блазнював далі. Знову він терпів муку, бачив темницю й жахливе катівське знаряддя, в сутінку чорніли диби, «осел», «скрипочка», «драбинка». Потім стало темно, Їржика вкинуло в палючий жар; він хотів схопитися, втікати кудись, але сили не було. В цю мить він відчув на своєму чолі приємний дотик. Над ним схилилося бліде дівоче обличчя, що світилося ласкою, любов’ю і співчуттям.

— Лідушко! — скрикнув Їржик.

— Упізнав! — зраділа дівчина.

Вона здогадалася, що Їржик міг піти тільки в Maтерницю. Дядечко Балтазар не повертався, про милого більш не було ніяких звісток, і Лідка вирішила пересвідчитись у своєму здогаді. Вона сама пішла вже знайомою дорогою в глиб лісу, знайшла там занедбану хатину, а в ній нещасного Їржика.

Молодий Скалак став до одважного бою.

Початок був тяжкий. У замку, самі того не знаючи, мучили свого найгрізнішого ворога. Його відпустили: і от біля нього з’явилася, мов ангел-охоронець, Лідушка. Їржик весь час сумував за нею, але прийти побачитись не міг. Там, під церквою у Ртині, він бачив, як уразив її, й насилу спромігся не зрадити себе. Тепер, коли вона зненацька з’явилася перед ним, Їржик подумав, що це омана; але ж він чув її руку на своєму чолі, дивився їй у сповнені любові очі.

— Ти мене розумієш? — спитав він.

— Розумію,— потвердила вона, хоч зовсім не знала, про що це він.— Але ти слабий, Їржику, тобі не можна тут лишатися. Встань, якщо здужаєш, ходімо звідси.

— А куди?

— До нас, на «Скелю»! Не бійся, Їржику, ходімо!