Розділ «Книга третя Буря»

— Так ви гадаєте, що він справді божевільний?

— А ви хіба...

— Потерпіть, нехай як з Відня повернемось, може, скажу вам більше; а поки що мовчіть. Отже, за три дні чекаю вас у себе.

Мовчазні верталися Уждян з Лідкою додому. Було тихе весняне надвечір’я, білий туман плив долинами. В небесній високості заблищала ясна зірочка, одна, самотня. Лідка зненацька спинилася і повернула голову до лісу, що чорнів кінець узгір’я. Їй здалося, що на узліссі видніється темна чоловіча постать. Серце її тьохнуло: «Він!»

Од лісу війнуло вітерцем і рознесло по тихому гірському краю звуки металевих струн і чоловічого голосу:

Любов ясна і ревна...

Балтазар прислухався. Лідка заридала й упала обличчям йому на груди.

— Їржику! Їржику! — гукав Уждян.

Але темна постать зникла в лісовому сутінку.

— Не плач, голубонько моя! — втішав драгун дівчину, гладячи її по голові.— Бач, він уже співає, як розумний; воно в нього з часом минеться.

Лідка перестала плакати. Йдучи, вона раз у раз оглядалася на ліс. Це ж та сама, така люба їй пісня... Але, може, він і сам не зна, що співає: може, це просто так, із... Лідка здригнулася при слові «божевілля».

Тієї ночі вона й очей не змружила.

На третій день Балтазар вирушив у дорогу до Відня. Взяв у клуночку харчів, які були, та трохи грошенят поклав у кишеню довгої камізелі з синього сукна, з понашиваними червоними квітками. На камізелі, як і на довгому святочному каптані, були густо нашиті «брандебури» — великі мусяжеві гудзики. Лишивши Ванєка на хазяйстві, Уждян попрощався зі «Скелею».

Невесело стало там. Лідка вже зовсім перестала співати. Бабуся, не знаючи, в чому річ, марно силкувалася розвеселити свою онуку. А та пильно прислухалася тепер до всього, що повідали жебрущі люди, яких тепер ходило доволі. Вони розказували про Їржі Скалака, що він ходить од села до села, грає на цимбали та співає якихсь чудних пісень, лає панів та підбурює народ проти них. А одного дня Лідка почула, що плговський економ звелів його схопити й одвести до замка. Нова тривога та жаль: «Він же не при умі, а вони ще мордуватимуть його за те, що наговорив без тями...»

Їржик справді потрапив до замка. Сталося це так.

На ланах Плговського фільварку працювали панщани з кількох довколишніх сіл. Лан був великий, робітників багато. Дозорець із нагаєм у руці наглядав за ними. Було ще рано, економ поки що не показувався. Дозорець мав добрий клопіт із «хлопством».

— Лайдаки! Ледацюги! — лаявся він без угаву.— Якби вас на своє поставити, то працювали б до кривавих мозолів, а тут... Гей, ти, шмаркачу, чого там гав ловиш!..

І ремінці нагая вже свистіли над спиною худенького підлітка, що був розігнувся на хвилину.

Поки він отак лютував на одному кінці лану, хлопи на другому робили абияк.

На той час ішов мимо Їржик. Люди, які знали його й чули, що з ним скоїлося, стали гукати: