Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— Цей теж скоро втече,— гомоніли в кількох дворах, що лишилися з багатолюдного колись села. Але він не втік. Над «Скелею» тепер знову здіймався димок із комина, а в вікнах вечорами світилося.

Треба було справді неабиякої одваги, щоб зайняти покинуте, спустіле обійстя. За тих часів халупник за голову брався, коли дідич давав йому велике господарство, і слізно благав пана змилосердитися над ним та оддати ту садибу комусь іншому.

Новий господар «Скелі» звався Їра Скалак. У селі скоро здогадалися, що то не справжнє його прізвище, і спочатку не дуже-то довіряли йому. Та з часом він здобув повагу сусідів і став у селі першим чоловіком. Од людей не втаїлося те, що Їра Скалак на початку 1628 року був серед повсталих опоченських[4] селян. Не навчені бойової науки, погано озброєні повстанці недовго чинили опір панам, котрі закликали на поміч цісарського генерала, жорстокого дона Мартіна Уерту. Генерал узяв приступом Нове Мєсто-на-Метуї і тамтешній замок, де забарикадувалися повсталі селяни, й розігнав їх. Ватажків повстання схопили й страшно покарали.

Про участь Їри Скалака в цьому повстанні було записано і в протоколах слідства, що провадилося в Опоченському замку, і в родинній книзі Скалаків. Змістом ті записи не то що різнились, а суперечили один одному. В протоколі писалося, що Їра Скалак із своїм братом Мікулашем «підбурював хлопство на ребелію, item[5] учинив crimen laesae Majestatis[6], item бунтував проти влади, разом з іншими ребелянтами фортецю і замок Новомєстський захопивши, пограбувавши й сплюндрувавши дощенту». А на палітурці старої біблії, реліквії роду Скалаків, син Їри Мікулаш записав, що батько його повстав із збуреним народом проти панів і що за те його схопили пораненого, вкинули у в’язницю і разом з братом Мікулашем та іншими страхітливо покарали.

Брата його Мікулаша колесували, а над ним самим змилувалися і зменшили йому кару: тільки одрізали вуха та на спині тавро випекли. Він утік з Опоченщини й оселився в селі Ж., в маєтностях находського князя, в садибі на скелі. Спотворений, позначений тавром, він, проте, зумів здобути пошану своїх сусідів. Нащадки його так і лишилися жити на «Скелі». Предківський дух переходив од батька до сина, й кожен із Скалаків черпав силу й утіху в книзі, що була таємницею роду, його скарбом.

Минулися страхіття Тридцятилітньої війни[7], почалося нове сторіччя, а війнам кінця-краю не було. Села виплюндровували так, що й сліду не можна було знайти, де вони стояли. Хлібороби кидали свої оселі, а сини їхні, силоміць узяті до війська, лили свою кров на далеких бойовищах.

Рід Скалаків удержався на «Скелі». Вони терпляче зносили всі злигодні кріпацтва й знегіддя прусських війн; здавалося, що згасли в них сила й одвага їхнього предка, що тяжке рабство притупило їхній розум. Забулася в селі слава першого Скалака, героя-повстанця, і на його онуків не дивилися вже, як на рід своїх оборонців. Тільки розважливість, добра вдача та письменність лишилися прикметами тої родини, і це завжди підносило Скалаків над усіх їхніх односельців.

Наприкінці Семилітньої війни найстаршим у роду був Їржі Скалак. То він із примусу підстелив панським коням останню пашу своєї останньої корови й засипав їм у ясла рештки борошна й висівок — останній хліб своєї родини. Їржі господарював на «Скелі» удвох із своїм єдиним сином Мікулашем, рано овдовілим. Молода сестра Мікулаша Марія стала за матір Їржикові, тому самому хлоп’якові, що так одважно заступився за свою Лиску.

Їржикового батька того вечора не було вдома: по обіді повз «Скелю» проїздив загін гусарів генерала Фестетича, що збилися з дороги, і вони примусили молодого господаря провести їх до Броумова. У люту завірюху мусив Мікулаш бігти тюпцем біля коней: командир угорських гусарів шаблею плазом підганяв його.

4. «Нуте, заспівайте нам пісень...»

Псалом 137 (136)

Коли старий Скалак увійшов до світлиці, один з подорожніх уже сидів за столом, присунутим до великої печі. Другий — той, що одібрав у старого господаря останній припас,— стояв збоку, не скидаючи плаща.

Рублених стін хати ніколи не торкалася щітка з вапном; стеля з грубого делиння була темна, закурена. Праворуч од дверей на старосвітньому суднику стояло кілька простих мисок. На стінах не було ніяких оздоб, жодного образка. Підлога нагадувала твердо вбитий тік. Низенькі віконця знадвору закривалися двійчатими віконницями. Біля столу стояв чорний дерев’яний світлач, у якому горіла соснова скіпка. Червона жарина на кінці чорніла й закручувалася.

Широкий, теплий плащ ясновельможного, розвішений на жердці біля печі, утворював ніби балдахін над молодим паном. Щойно старий Скалак увійшов, панський слуга звелів йому розпалювати. Господар, укинувши в піч сухого хмизу, підпалив його скіпкою. Сухе паливо вмить спалахнуло. Панський камердинер вийняв із кишені свого плаща невеликий згорточок, розгорнув його і, звелівши Скалакові подати череп’яну тарілку, виклав на неї і поставив перед ясновельможним добрячий шмат печені. Це було приємною несподіванкою для молодого пана.

Старий господар, ставши біля стіни за піччю, дивився на панів. Він упізнав камердинера, що вже теж скинув плаща. Цього «пана» старий часто бачив у Находському замку, коли ходив туди на виклик управителя; його смаглявий вид із кирпатим носом і маленькими сірими очицями запам’ятався Скалакові. Камердинер, високий плечистий чоловік років за тридцять, статурою та обличчям більше скидався на грубого вояка. Коли він звертався до свого пана, вид його являв рабську покору й улесливість, сірі очиці світилися відданістю, а товсті губи розтягалися в солодку усмішку, відкриваючи два рядки великих білих зубів.

Молодого пана, що сидів за столом обличчям до печі, Скалак не знав. Певно, це був якийсь вельможний гість панів із замка. Про це свідчила камердинерова запобігливість та вбрання незнайомого пана. Лице він мав вродливе, біле, хоч і худорляве, ніс орлиний, над холодними очима вигиналися гарні брови. Заросту ще не було ні на верхній губі, ні на підборідді. Волосся закривала біла перука з косою. Станом панич був стрункий, тендітний; убраний був у вузький каптан із тонкого темно-червоного сукна, під каптаном мав на собі гаптований камзол, довгий, аж до стегон, не надто м’язистих. На ногах у пана були вузькі штани з оленячої шкіри й високі, до колін, чоботи зі срібними острогами. Коштовну шпагу слуга одстебнув йому і поставив біля столу. Молодому панові було років сімнадцять, хоч здавався він старшим.

То був Йосиф-Парілле Пікколоміні де Віллануова[8], з ласки божої наслідник князя Священної Римської імперії, герцога Амальфі, володаря Находа, Статіані й Поррони.

Молодий князь із великою охотою взявся до холодної печені.

Йосифові Пікколоміні, котрого батько викликав був на час із столиці до себе в замок, того дня заманулося по обіді поїхати до Костельця, де, як він прочув, став постоєм драгунський ескадрон, що прямував до Кладська. День був досить погожий, і молодий князь, який страшенно нудився самотою в пишних покоях Находського замка, надумав трохи розважитись прогулянкою, а потім побавитись у товаристві офіцерів. Од’їхавши од замка, він звернув із шляху на заметений снігом путівець. Даремно слуга шанобливо застерігав його, що це не та дорога; князь тільки рішуче махнув рукою, вказуючи напрям. Він уже вирішив їхати цією дорогою і був певен, що не заблудить. І справді, вони й так були б утрапили куди треба, хоч і накинувши немалого гака; але небо затягло густими хмарами, знялася віхола, і молодий князь збився з дороги. Хвища заліпляла снігом очі подорожнім, вони їхали і їхали навмання, аж поки не видобулись на шлях під лісом, а потім не потрапили до напівсплюндрованого села Ж., за годину шляху від Находа. Уже вечоріло, коли заблудлі подорожні прибилися до «Скелі». На подяку за гостинність вони пограбували хазяїв убогої хатини, однявши в них хліб і пашу. Сумління їх не тривожило. Панський камердинер не знав жалю, благання старого Скалака не зворушило його серця. Адже ж це були сільські хами, власність його князя.

Старий Скалак стояв біля печі й час од часу підкладав хмизу в огонь. Обличчя його було смутне. Зрідка він поглядав на незнайомого панича, що краяв ножем печеню й жадібно уминав її. Старий селянин давно вже не бачив такої страви. Він думав про свою сім’ю, про охлялу корівчину. Глянув на малого онука, що стояв поруч, і серце дідове сповнилося гіркістю. Він знав, що в них уже на порозі лихий гість, що от-от уже перебереться з хліва до хати голод.