Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— Заведи коней, живо! Ти що, сам тут? Нема кому нас до світлиці провести?

Старий обернувся і, побачивши на порозі малого хлопця, якого досі ніхто не завважив, покликав його.

— Проведи милостивих панів у світлицю, засвіти там, та й мені до стайні світло принесеш.

Слуга попросив пана, щоб той сам ішов за хлопцем до хати, бо йому треба ще коней доглянути, і, взявши за вуздечку панового огиря, повів його за дідом до хліва, що був через сіни од світлиці. За хвилину в сіни вийшов хлопець, несучи в руці запалену соснову скіпку. Полум’я її осяяло темний хлів і двох чоловіків, що чекали з кіньми біля дверей. Господар обережно завів до хліва виморених рисаків, поприв’язував і почав розсідлувати. Слуга ясновельможного пана наглядав за ним. Хлопець, застромивши скіпку до щілини в рубленій стіні, цікаво позирав на чужого чоловіка в темному плащі, на коней, сідла та блискучу, ковану сріблом збрую. Він стояв босий, на чоло йому спадали темні кучері, з-під яких вогниками блищали очі. Личко мав худе, смагляве, вбраний був у саму сорочку з цупкого полотна та витерті шкіряні штанці.

В кутку щось глухо мукнуло. Заїжджий тільки тепер помітив там худющу, кошлату корівчину.

— Гаразд,— мовив він, коли дід розсідлав коней.— Тепер підстели та засип вівса.

— Паночку ласкавий, нема в нас чим підстелити.

— А ото що? — заїжджий показав на купу соломи, що її загледів у другому кутку.

— Тим ми нашу Лиску годуємо, паночку. То вже вся наша солома, скоро й та скінчиться.

— Брешеш! Підстели, та живо, а то...

— Пане ласкавий, у нас же оця одна корівчина лишилася, позабирали всіх або самі подохли, та й цій уже недовго... Поки що хоч трохи молочка дає. Бідуємо, паночку...

— Ну, годі, годі, старий лисе. Підстелиш, чи тобі...— Й запопадливий слуга замахнувся нагаєм, що його держав у руці.

Старий нехотя повернувся й, зітхнувши, пішов у кут.

— Не чіпайте! Це нашої Лиски солома! — розітнувся зненацька дзвінкий дитячий голос.

Обидва чоловіки здивовано глянули на хлоп’я, що заступило дідові дорогу. Дід злякався; чужий підняв нагая й хотів уже оперезати хлопця.

— Паночку, та ж воно ще дурне! — скрикнув дід, потім додав суворо, проте не дуже твердо: — Пусти, Їржику! Чуєш, що кажу?

І хлопець, понуривши голову, одійшов.

Старий нахилився над соломою, тоді випростався й знову глянув на заїжджого. Та, прочитавши в його очах той самий невблаганний наказ, поніс солому до панських коней.

— Іще, ще! Товще стели! — звелів чужинець.

Хлопчик вийшов у сіни. Йому несила було бачити, як стелять панським коням поживу бідолашної Лиски, а вона сумно дивиться на огирів своїми великими очима.