Розділ «Частина шоста»

— Які наші дії, коли ми виявимо субмарину?

— Знищити, звісно. Відкривайте вогонь із кулеметів — максимальне ураження цілі.

— Сер, обстріл субмарини з винищувачів не дуже ефективний. Хіба це не робота есмінців?

Бленкісоп зітхнув:

— Якщо тут у когось є пропозиції, як виграти війну, то пишіть містеру Вінстону Черчиллю. Я навіть адресу підкажу: Даунінг-стрит, 10, Лондон[55]. Окрім як критикувати, інші питання будуть?

Питань не було.

Блоггс сидів у заваленій непотребом кімнаті біля каміна і слухав, як краплі дощу вистукують жерстяним дахом. Офіцери повітряних сил в останні роки війни значно змінилися. Ті пілоти, що колись виграли битву за Британію[56], були усміхнені хлопчаки, які щойно вийшли з-за парт. Вони не знали втоми, без упину пиячили та зневажали палаючу смерть, з якою зустрічалися щодня. Але цього запального юнацького героїзму було замало, щоб дожити хоча б до середини війни. Битви перемістилися в якісь далекі від дому місця, і тепер замість бравади в небі прийшла нудна механічна робота — обстріли. Тепер офіцери (хоча їхня мова й досі зберігала якісь шкільні слівця, а звичка пиячити нікуди не зникла) стали старші, стійкіші та цинічніші. Блоггс згадав, як він сам поводився зі звичайним крадієм в абердинській камері — війна нікого не жаліє.

У кімнаті разом із Блоггсом на стільцях сиділи пілоти й чекали вильоту: хтось дрімав, хтось читав книжку, хтось грав у якісь ігри. У кутку сидів штурман із посібником російської мови.

З-під напівопущених повік Блоггс ліниво роздивлявся присутніх. Відчинилися двері й увійшов ще один пілот. Цього війна наче зовсім не зачепила: широка усмішка, молоде обличчя (мабуть, голився не частіше, ніж раз на тиждень), розстебнута куртка та шолом у руках. Він помітив Блоггса й підійшов до нього.

— Детектив-інспектор Блоггс?

— Це я.

— Пречудово. Я ваш пілот, Чарлз Кальдер.

— Радий знайомству, — Блоггс потис його руку.

— Борт готовий, двигуни дзижчать, наче нові. Літак-амфібія, вас уже попередили?

— Так, звичайно.

— Пречудово. Сідатимемо на воду, потім я вас підвезу десь ярдів за десять[57] до берега. Далі — шлюпка.

— І ви чекатимете мого повернення.

— Звісно ж, а наразі чекаємо погоди.

— Саме так. Чарлзе, послухайте, я ганяюся за цим типом уже шість днів по всій країні. Тому, як тільки я маю вільну хвильку, я сплю. Це нічого?

— Ні-ні, я все розумію! — він сів на вільний стілець і дістав з кишені книжку. — А я, як тільки маю хвильку, заповнюю пробіли в освіті. «Війна і мир».