Розділ «Частина шоста»

— Пречудово, — Блоггс заплющив очі.

Персіваль Ґодліман разом зі своїм дядьком полковником Террі сидів у кімнаті з мапами, пив каву й курив цигарку за цигаркою.

— Не можу придумати нічого, що б іще можна було вдіяти, — уже вкотре мовив професор.

— Я це вже чув.

— Корвет на місці. Винищувачі — за кілька хвилин польоту. Вони знищать субмарину, як тільки та спливе.

— Якщо вони її помітять.

— Корвет відправить на острів людей, щойно погода дасть змогу. Блоггс майже відразу буде там. Берегова охорона на підкріпленні.

— Але жоден із них, можливо, не потрапить на острів вчасно.

— Знаю, — зітхнув Ґодліман. — Але ж ми робимо все можливе. Чи не так?

Террі підпалив чергову цигарку.

— А що там з людьми, які живуть на острові?

— А, точно. Люди є — там два будинки. В одному живе вівчар із дружиною та малою дитиною, в іншому — ще один вівчар. У старого є радіостанція — він у корпусі спостереження, але на зв'язок чомусь не виходить. Може, станція налаштована на передачу.

— Якщо інший фермер не дурень, то, може, він затримає шпигуна? — спитав Террі.

— На жаль, — похитав головою Ґодліман. — Він в інвалідному візку.

— Господи. Нам хоч у чомусь пощастить чи ні?

— Ні. Щастить тут тільки Голці, вочевидь.

33

Спокій поступово охоплював Люсі, наче холодна хвиля знеболювального, вбиваючи емоції й загострюючи розум. Дедалі рідше траплялися хвилини, коли Люсі паралізовувало страхом від думки, що в її будинку — вбивця. Власна холоднокровна настороженість дивувала її саму.

Залишивши машину в сараї, жінка заходилася прибирати — спокійно підмела підлогу навколо Генрі, який влаштувався у вітальні з книжкою. Цікаво, чи помітить він зміну її ставлення до нього? Хоча він, здається, ніколи нічого не випускає з уваги. Навіть якщо Фабер нічого й не запідозрив тоді, біля джипа, то поведінка Люсі точно його схвилювала. Він мав помітити, що жінку щось стурбувало. З іншого боку, вона ще з самого ранку нервувала через те, що Джо побачив їх разом, тому Фабер міг списати все це на ту ситуацію. Узагалі Люсі чомусь здавалося, що він точно знає, про що вона думає, але вдає, ніби все гаразд.

— Не можу дочекатися, коли ж дощ закінчиться. Вибач, що доводиться завішувати тут усе, — Люсі розвішувала випраний одягу кухні.