Розділ «Частина четверта»

— Коментарі, запитання чи пропозиції будуть?

Безсонна ніч давалася взнаки, але сплеск енергії Блоггса збудив офіцерів. Хтось почав зав'язувати шнурівки, хтось потирав руки, хтось одяг куртку — в усіх з'явилося бажання розпочати роботу. Запитань не було.

— Ну, тоді виграймо цю війну!

23

Фабер без сну лежав у ліжку. Його тілу конче був потрібен сон — навіть незважаючи на те, що він проспав увесь день. Мозок ніяк не міг заспокоїтися, прокручуючи безліч варіантів і сценаріїв. Щоправда, всі його думки були про жінок і домівку.

Тепер, коли перспектива втекти звідси стала такою близькою, його охопили до болю милі спогади про дім. У голові з'являлися дурнуваті думки про товсті німецькі сардельки (такі великі, що можна різати на шматочки), машини, які рухаються правою частиною вулиці, нормальні високі дерева. А особливо про рідну мову з її короткими точними словами, твердими приголосними, чистими голосними, з дієсловами в кінці речення — там, де вони й повинні бути, бо тільки так можна виразити точне значення та передати завершену думку.

Завершена думка в реченні нагадала про Ґертруду: її обличчя біля свого, розмазаний поцілунками макіяж, заплющені від задоволення очі, її щасливий погляд і стогін «Ja, Liebling, ja...»[44]

Це просто безглуздо. Він сім років жив на чужині монахом, а в неї там не було жодної причини на нього чекати. Мабуть, вона з тих пір мала вже з десяток таких чоловіків. Може, вона взагалі померла під обстрілами, або ж її вбили маніяки, бо її ніс був на півдюйма довший, ніж комусь там треба, або, може, її збила в темряві машина. Проте навіть якщо вона жива, вона й не згадає його. І вони, мабуть, ніколи не побачаться знову. Але Ґертруда стала своєрідним символом.

Зазвичай Фабер не дозволяв собі бути чуттєвим. Стійкість і байдужість не давали йому загинути. Агент докладав максимум зусиль, щоб розвивати ці характеристики в собі. Але зараз, майже на межі успіху, Фабер хоч і не втратив пильності, але принаймні міг дозволити собі трохи замріятися. Поки шторм продовжується — він у безпеці. У понеділок шпигун викличе субмарину з радіостанції Тома, і, як тільки погода стане сприятлива, капітан відправить за ним шлюпку. Щоправда, якщо шторм вщухне раніше, то прийде човен із берега, у якому, на думку Девіда та Люсі, Фабер має поїхати звідси. Зненацька яскраві думки про Люсі захопили уяву агента. Шпигун згадав, як її бурштинові очі уважно спостерігали за ним, коли він перев'язував їй палець. Згадав її силует на сходах, прихований чоловічим одягом. Її важкі круглі груди. Згадав, як вона стоїть у ванні гола. Спогади переросли у фантазії: ось він стоїть перед нею на колінах, а вона нахиляється та цілує його губи. Або розвертається на сходах і обіймає його. Чи виходить з ванни, бере його долоні й кладе на свої груди.

Фабер неспокійно перевернувся на ліжку, проклинаючи свою уяву. Такого з ним зі школи не було. Поки агент був надто молодий для сексу в реальному житті, він постійно уявляв собі різні еротичні ситуації зі старшими жінками, що його оточували: шкільною економкою, стрункою чорнявою жінкою професора Нагеля з розумними очима чи дружиною продавця в сільській крамниці з червоними губами, що постійно лаяла свого чоловіка. Іноді в його уявних оргіях брали участь усі троє одночасно. Коли Фаберу було п'ятнадцять, він завів дочку служниці в ліс десь у Західній Пруссії та звабив її. На тому хлопець перестав фантазувати, адже виявилося, що в реальності все набагато гірше. Молодий Генріх ніяк не міг второпати: де ж те задоволення, від якого ніби сліпнеш на мить, де ж відчуття польоту, де ж містичне поєднання двох тіл в одне ціле? Фантазії стали болісно гіркими, бо вони лише нагадували, як же все буденно в реальному житті. Звісно, пізніше реальність дещо покращилася, коли Генріх зрозумів, що справжній екстаз приходить не від насолоди, яку отримує лише чоловік, а від взаємного задоволення чоловіка та жінки. Своїм відкриттям від поділився зі старшим братом, і той сприйняв це як щось очевидне. Скоро й Генріх почав сприймати це так само.

Із часом він став справді чудовим коханцем. Секс не тільки був Генріху приємним, він зацікавив хлопця. Однак спокусником назвати його було важко: він не відчував особливої радості від завоювання жінки. Генріх навчився майстерно діставати та давати задоволення, але чітко знав, що справа не тільки в техніці. Для деяких жінок не було більш жаданого чоловіка, ніж він. І той факт, що Фабер про це навіть не здогадувався, робив його ще привабливішим.

Агент спробував пригадати всіх жінок, з якими він був: Анна, Гретхен, Інґрід, одна американка, повії зі Штутгарта... Усіх згадати важко, але, мабуть, у сумі їх було не більше ніж двадцять. Щоправда, таких вродливих, як Люсі, не було. Фабер сердито зітхнув: він так нею захопився лише через те, що на горизонті з'явився дім і він занадто довго був сам. Шпигун гнівався на себе за таке порушення дисципліни: ніколи не можна розслаблятися, поки завдання не виконане. А воно ще триває.

Так ось, щодо того човна, що має прийти. Вирішити проблему можна було кількома способами. Найкращий, мабуть, нейтралізувати мешканців острова, самому зустріти шлюпку та відправити моряка назад із якимось поясненням. Можна сказати, що він приїхав у гості на іншому човні, що він родич чи просто приїхав спостерігати за птахами... Історію вигадати не так уже й складно. Не обов'язково продумувати все зараз. Покращиться погода — тоді й поміркує. Серйозних же проблем наразі не було. Фабер на самотньому острові за багато миль від берега. До того ж тут живе лише четверо людей. Просто чудова схованка. Забратися з Британії тепер простіше, ніж втекти з дитячого манежу. Враховуючи, через що агенту вже довелося пройти та скількох людей вбити (п'ятеро чоловіків із самооборони, йоркширець у поїзді, агент із Абверу)... Зараз же все добре. Старий, каліка, жінка та дитина. Убити їх буде навіть занадто просто.

Люсі теж не спала. Вона слухала. Буря гриміла, як цілий оркестр: краплі дощу барабанили дахом, вітер грав на духових карнизів, а море виводило об берег довгі рулади. Старий будинок теж мав власну партію: він рипів і хрипів під ударами грози. У кімнаті були й інші звуки — ритмічне дихання Девіда під подвійною дозою снодійного. Він дихав дещо загрозливо, але ніколи не хропів. А ще чутно швидке неглибоке дихання Джо, який зручно влаштувався біля дальньої стіни на розкладачці.

«Від цього шуму так важко заснути», — подумала Люсі. Але вона миттю зізналася собі, що гул тут ні до чого — це все Генрі й те, як він дивився на її оголене тіло. Те, як він торкався її рук. І те, що він зараз спав у сусідній кімнаті. Він, мабуть, швидко заснув.

Тепер, лежачи в ліжку, Люсі раптом збагнула, що незнайомець не так і багато розповів про себе — тільки те, що він неодружений. Вона не знала, звідки він родом, а з його вимови це неможливо було зрозуміти. Він навіть не натякнув, чим заробляє на життя. Може, він дантист чи солдат? Для юриста він недостатньо нудний, для журналіста — занадто розумний, а як на лікаря — дуже добре приховує свої таємниці. Навряд чи баристер[45] — недостатньо заможний і надто скромний, як на актора. Точно — військовий.

Цікаво, він живе сам? Чи з жінкою? Або, може, з мамою? Який одяг він носить, коли не ловить рибу? Хотілося б поглянути на нього в темно-синьому костюмі з двобортним піджаком і білосніжною хустинкою в кишеньці. Цікаво, яка в нього машина? Мабуть, щось новеньке, незвичне. І кермує він, напевне, швидко.

Ця думка примусила Люсі згадати маленьку машину Девіда, у якій вони розбилися. Жінка міцно заплющила очі, намагаючись відігнати кошмари. Швидко, думай про щось інше. Про що завгодно.

Генрі. Дивно. Вона хотіла його. А дивина полягала в тому, що Люсі вважала такі бажання чимось, що відчувають лише чоловіки, але не жінки. Жінка може познайомитися з чоловіком і захотіти пізнати його краще. Вона може закохатися в нього. Але ось такий фізичний потяг... У жінок його не повинно бути. Якщо тільки вона нормальна жінка.

Ні, це просто смішно. Люсі хоче кохатися з Девідом, а не з першим-ліпшим чоловіком, що з'явився в її житті. Ні-ні, вона ж не така.