Розділ «Частина третя»

— Дякую, — він вирішив змінити тему. — І що, суддівство — це ваша основна робота?

Портер підніс сірника до сигари і видихнув хмарку диму.

— Та вже не зовсім. Я, можна сказати, на пенсії. Раніше працював адвокатом, а потім у мене діагностували хворобу серця.

— О, — Фабер спробував поспівчувати.

— Сподіваюся, ви не проти, що я палю? — Портер помахав товстою сигарою.

— Ні-ні, зовсім ні.

— А навіщо ви їдете у Банф?

— Я інженер. На одній фабриці виникла проблема... але, на жаль, я не можу про це говорити, бо це таємна інформація.

— О, ні-ні, — той замахав рукою, — не кажіть більше ні слова. Я все розумію.

На якусь мить запала тиша. Повз пролетіли декілька сіл. Мабуть, Портер добре знає дорогу — так швидко їде в майже цілковитій темряві. Машина швидко лишала позаду милі, але йшла так плавно, що Фаберу захотілося спати. Агент ледве не позіхнув.

— Пробачте, друже, так неввічливо з мого боку. Ви ж, мабуть, страшенно стомилися. Не соромтеся, подрімайте, поки ми їдемо.

— Дуже вам дякую, так і зроблю, — Фабер заплющив очі.

Машина швидко його приколисала, наче поїзд. І знову шпигунові наснився старий кошмар, тільки цього разу трохи інакший. Замість того щоб обідати у вагоні-ресторані й обговорювати політику з сусідом по купе, він чомусь їхав у тендері з вугіллям, сидячи на валізі та спираючись спиною на залізну стінку з радіопередавачем у руках. Коли поїзд приїхав на Ватерлоо, усі — навіть пасажири, які сходили з поїзда, — мали крихітну копію його фотографії. Тієї самої, зі змагань. І всі вони оглядали одне одного та порівнювали з фотокарткою, а контролер на пункті перевірки квитків схопив Фабера за плече і сказав:

— Це ж ви чоловік з фото, чи не так?

Фаберові відняло мову. Він просто витріщався на фотографію і згадував, як біг тоді та як вручали кубок. Господи, ото були перегони! Він тоді занадто рано зробив ривок (на чверть милі від запланованого), тому останні п'ятсот метрів хлопець був на межі смерті. Щоправда, тепер, коли контролер тримав у руках фотографію Фабера, агент точно помре... Але той раптом промовив:

— Прокидайтесь! Прокидайтесь! — і Фабер знову опинився у «Воксхолл-10» Річарда Портера. І це саме Портер його збудив.

Права рука Фабера сіпнулася до лівого рукава, де лежав стилет, але за мить він згадав, що Портер вважав Джеймса Бейкера звичайним мандрівником. Рука повільно повернулася на місце.

— Ви наче солдат прокидаєтеся! Ми в Абердині, — його вимова відразу нагадала про його високий соціальний статус судді та члена комітету.

Фабер нарешті міг роздивитися чоловіка в світанкових сутінках: червоне обличчя, навощені вуса, дороге пальто сірувато-жовтого кольору. У своєму місті він був, мабуть, дуже владною особою. Якщо він зникне, його відразу почнуть шукати — краще його не вбивати.

— Доброго ранку, — відповів Фабер.