Розділ «Частина третя»

— Слухаюся, сер.

— Також стежте за іншими злочинами: крадіжка одягу чи їжі, дивні напади на людей, проблеми з документами. Загалом, за усім, що може стосуватися нашого хлопця.

— Добре.

— Містере Ентоні, ви ж розумієте, що ми шукаємо не просто вбивцю?

— Я зрозумів це — у звичайні вбивства ви б не втручалися. Але подробиць мені не повідомили.

— І не повідомлятимуть, вибачте. Вам достатньо знати, що це питання національної безпеки. І настільки важливе, що я щогодини звітую прем'єр-міністру.

— Зрозуміло. Тут містер Блоггс ще хоче з вами поговорити.

Знову почувся голос Блоггса:

— Ти не згадав, де бачив його?

— О, так, згадав. Але як я й казав, користі з цього мало. Я випадково зустрівся з ним у Кентерберійському соборі — ми говорили про архітектуру. Єдине, що можна винести з тієї розмови — він розумний чоловік. Я пам'ятаю дуже влучні зауваження.

— Ми й так знали, що він розумний.

— Занадто, я б сказав.

Головний суперінтендант Ентоні був типовим представником середнього класу та докладав зусиль, щоб позбутися свого ліверпульського акценту. Після тієї розмови з Ґодліманом чоловік ніяк не міг вирішити, чи варто йому ображатися на те, як МІ-5 з ним поводиться, чи радіти можливості врятувати Англію. Блоггс чудово розумів його внутрішню боротьбу, бо часто спостерігав схожу реакцію в місцевих поліцейських, і вже навчився правильно схиляти їх на свій бік.

— Суперінтенданте Ентоні, я хочу висловити вам подяку за вашу допомогу. У Лондоні не оминуть увагою ваш внесок.

— Я просто виконую свій обов'язок, — відповів той. Йому було не зрозуміло, чи треба звертатися до Блоггса «сер».

— Є різниця між простим виконанням обов'язків та бажанням допомогти, сер, — зауважив Блоггс.

— Розумію. У будь-якому разі за кілька годин ми знову візьмемо його слід. Може, хочете поки що поспати?

— О, так, — вдячно погодився Блоггс. — Якщо у вас тут знайдеться якийсь вільний стілець...

— Ні-ні, влаштовуйтесь тут, — він вказав жестом на свій кабінет. — Я поки буду внизу, зі своїми людьми. Як тільки ми щось знайдемо, я вас збуджу. Почувайтесь як удома.

Відтак Ентоні зник, а Блоггс влаштувався в кріслі й заплющив очі. В уяві чомусь відразу виникло обличчя Ґодлімана — наче хтось увімкнув проектор у його голові. «У горя теж має бути кінець... Я не хочу, щоб ти припустився тієї ж помилки». Раптом Блоггс збагнув, що не хоче кінця цієї війни. Бо, коли все це закінчиться, доведеться розбиратися з тими проблемами, про які казав професор. На війні жити просто: є ворог, якого треба ненавидіти, і є завдання, які потрібно виконувати. А ось потім... навіть думка про іншу жінку здавалася Блоггсу зрадою. І не тільки зрадою Крістіни, а навіть зрадою усієї Англії.