Розділ «Частина третя»

— Усе це дуже добре. А якщо він мене впізнає? — спитав Паркін. — А як згадає, що ми жили разом у Гайґейті?

— Тоді застрелиш виродка, — Ґодліман простягнув йому пістолет.

Паркін без зайвих запитань сховав зброю до кишені.

— Ви обидва маєте усвідомити, що все це вкрай важливо, — почав Ґодліман. — Якщо ми його не впіймаємо, доведеться відкласти наступ на Європу. Може, аж на рік. У такому випадку ми ризикуємо втратити перевагу. Такої слушної нагоди може взагалі більше не бути.

— А хоч приблизно відомо, коли планують висадку? — спитав Блоггс.

— За декілька тижнів. Точніше я не знаю.

— У червні, виходить.

— От дідько!

— Не маю права коментувати, — не став підтверджувати їхні висновки Ґодліман.

Задзвонив телефон і професор узяв слухавку. За мить Ґодліман підняв погляд на своїх людей і повідомив:

— Машину за вами вже прислали.

Блоггс і Паркін підвелися.

— Зачекайте, — обидва подивилися на професора. Той і досі тримав слухавку біля вуха. — Так, сер. Так точно. До побачення, сер.

«Дивно. Кого це Ґодліман називає “сер”?», — подумав Блоггс.

— А хто дзвонив? — поцікавився він.

— Черчилль.

— Правда? І що він казав? — Паркін був вражений.

— Казав, нехай вам щастить.

15

У вагоні було темно хоч в око стрель. Люди сміялися: «Сер, заберіть, будь ласка, руку з мого коліна. Ні-ні, не ви, а ви». Британці постійно жартували. Справи на залізниці такі, що гірше вже нікуди, а вони все одно хихикають замість того, щоб жалітися. Перед цим усі співали. Троє морячків у коридорі почали, й увесь вагон відразу ж долучився. Заспівали «Співай, як самовар», «Нехай завжди буде Англія», за нею виконали «І Глазго весь — він мій», щоб віддати шану всім частинам Британії, а на завершення — «Не так багато, де тепер буваю».