Розділ «Частина друга»

Жінка поспіхом вийшла.

— Девіде, — звернулася Люсі. — Чи коли-небудь щось зміниться?

— Не розумію, про що ти.

— Ми колись... Ми колись станемо знову такі, як до весілля?

— Ноги в мене наново не виростуть, якщо ти про це.

— Господи, хіба ти не знаєш, що мене взагалі не турбує, чи є в тебе ноги чи немає?! Я просто хочу бути коханою!

— Тоді це твоя проблема, — знизив плечима Девід і зник, перш ніж Люсі розплакалася.

Ще на два тижні мама не залишилася. Наступного ранку Люсі провела її на причал. Була злива, тому жінки одягли макінтоші[36]. На причалі вони мовчки чекали на човен, спостерігаючи, як важкі краплі падають у море. Мама тримала Джо на руках.

— Із часом усе зміниться, — пообіцяла вона. — Для подружнього життя чотири роки — це мить.

— Не думаю, що він зміниться, але в мене немає інших варіантів, окрім як сподіватися. У мене є Джо. Іде війна. Девід залишився інвалідом. Я не можу піти.

Підплив човен, і Люсі обміняла матір на три коробки продуктів і п'ять листів. Море здіймалося невеличкими хвилями. Мама сховалася в крихітній каюті, і скоро човен зник за мисом. Люсі огорнула самотність. Джо розплакався.

— Я не хочу, щоб бабуся їхала!

— Я теж...

10

По тротуару понівеченої бомбардуванням лондонської вулиці йшли Ґодліман і Блоггс. Вони були дивною парочкою. Згорблений, схожий на пташку, професор в окулярах із товстими лінзами та люлькою в руці не дивився на дорогу. Він ішов дрібними швидкими кроками. Поруч із ним — світловолосий молодик, що цілеспрямовано крокує вперед у своєму «детективному» пальті та капелюсі, як з кіно. Ну просто карикатура — залишилося підпис придумати.

— Думаю, у Die Nadel є хороші зв'язки у верхівці, — почав Ґодліман.

— Чому?

— Це єдине пояснення того, що він відмовляється дотримуватися субординації. Оце його «Привіт Віллі» — мабуть, він звертається до Канаріса.

— Може, вони з ним друзі.

— Мабуть, у нього є більш впливові друзі, ніж Канаріс. У мене таке відчуття, що в цьому напрямку треба попрацювати.