Розділ «Частина перша»

— А ви чули, що біженець із Лондона сказав дружині одного фермера?

Ґодліман перестав слухати і згадав, як сам мріяв опинитися в Англії, коли сидів на гілці платана в туманній французькій долині в тилу німців. Через туман навіть у трубу складно було розгледіти щось, окрім нечітких силуетів, тому чоловік збирався злізти з дерева та повернутися пішки десь на милю. Раптом просто нізвідки з'явилися троє німецьких солдатів, які всілися під деревом і закурили. Трохи згодом вони навіть витягли карти — у той момент молодий Ґодліман зрозумів, що вони тут надовго, — вочевидь, примудрилися втекти від завдань. Англійцю довелося залишитися на своїй гілці. Скоро через брак руху Персіваля почали бити дрижаки, а м'язи зводило судомами. Коли сечовий міхур досяг чи не максимальної напруги, чоловік витяг револьвер і застрелив усіх німців просто в маківки коротко підстрижених голів. Ось троє людей сміються, лаються та програють у карти свою платню — і за мить їх вже немає. Ґодліман уперше вбив людину, але все, про що він міг думати, було: «Я вбив через те, що хотів справити нужду».

Професор поворушився, і холод гранітної підлоги відігнав спогади. З тунелю війнуло гарячим повітрям — приїхав поїзд. З нього вийшли пасажири й почали шукати собі місця на платформі. Ґодліман дослухався розмов навколо.

— Ви слухали Черчилля по радіо? Ми в той час були в «Герцог Веллінгтон». Джек Торнтон навіть плакав, старий недоумок...

— Як я зрозумів, хлопця Кейті взяли до старовинного маєтку, і в нього навіть є власний слуга! А мій Алфі доїть корову...

— Уже так давно не подають яловичих стейків, що я навіть забув, які вони на смак!.. Дякувати Богові, хоч комітет закупівлі вина передбачив кризу та заздалегідь замовив двісті сорок тисяч пляшок...

— Так, весілля було маленьке. Усе правильно: чого зволікати, коли не знаєш, як воно буде завтра?

— І це вони називають весною! Кажуть, щорік стає тільки гірше...

— Вона знову вагітна... Саме так, від попередніх пологів минуло тринадцять років. Звідки тільки береться!..

— Ні, Пітер так і не повернувся з Дюнкерка...

Водій автобуса запропонував цигарку, але Ґодліман відмовився і витяг люльку. Хтось почав пісню:

Нам доглядач закричав:

«Вікна затуліть-но!»

«Та все рівно! — кричимо. —

Не боїмося німця!

Гей-но, Мері, не барися

задирай спідницю!»

Натовп швидко підхопив, і скоро співали вже всі присутні. Ґодліман теж. Уся нація ховала свій страх перед програшем у війні за непристойними пісеньками, наче хлопчаки, що насвистують, коли проходять уночі повз кладовище. Професора раптом охопило почуття єдності з Лондоном та його мешканцями. Почуття це швидкоплинне, звичайно, як будь-яка масова істерія, але голос у голові вже шепотів: «Ось, ось воно. Ось за що варто боротися». Звісно, Ґодліман знав, наскільки фальшиве це почуття, але йому було байдуже. Він уперше за багато років відчув фізичне задоволення від людського товариства, і йому це подобалося.

Скоро почувся сигнал кінця повітряної тривоги, й усі, продовжуючи співати, вийшли сходами на вулицю. Там професор знайшов телефон-автомат і набрав номер полковника Террі: «Коли починаємо?»

3