Розділ «Частина перша»

— О, дуже дякую! — чоловік знову посміхнувся. Іноді все ж таки він може бути приємним. — Як думаєте, треба одягнути пальто?

— Вранці ви прийшли без нього. Сьогодні тепло. Зачинити за вами сховище?

— Так-так, дякую, — він поклав записник до кишені та вийшов.

Секретарка оглянула сховище, здригнулася і вийшла слідом за професором.

Полковник Ендрю Террі був сухим від постійного куріння й червонощоким шотландцем із рідким волоссям пшеничного кольору, намащеним бріоліном. Одягнений у цивільне, він чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попільничці вже було три недопалки. Полковник підвівся, щоб потиснути Ґодліману руку.

— Доброго дня, дядьку Ендрю, — сказав професор до молодшого брата своєї матері.

— Як життя, Персі?

— Пишу книгу про Плантагенетів[12], — Ґодліман сів на вільний стілець.

— І досі тримаєш рукописи в Лондоні? Дивно.

— Чому?

Террі підпалив наступну цигарку.

— Вивозь їх із міста — на випадок бомбардування.

— А треба?

— Половину Національної галереї закопали десь в Уельсі. Молодий Кеннет Кларк[13] кумекає краще, ніж ти. До речі, тобі й самому було б добре поїхати звідси, доки є така можливість. У тебе, мабуть, небагато учнів залишилося, еге ж?

— Небагато, це точно, — професор узяв меню в офіціанта. — Дякую, аперитиву не треба.

Террі меню не взяв.

— Серйозно, Персі, навіщо ти тут сидиш?

Очі Ґодлімана спалахнули, наче проектор, — мовби він подумав про щось уперше відтоді, як увійшов.

— Треба евакуювати дітей і таких геніїв нації, як Бертран Расселл[14]. А я... Якщо я поїду, то це матиме такий вигляд, наче я тікаю та дозволяю іншим битися за мене. Може, це і не дуже логічно, але справа не в логіці, а в почуттях.

Террі всміхнувся, наче саме це він і очікував почути від Ґодлімана, проте одразу змінив тему й опустив очі в меню.