Розділ «Частина перша»

Люсі залишилася сидіти перед дзеркалом у нічній сорочці, розчісуючи волосся. Вона вже знала, чого очікувати від цієї ночі. Приємні спогади розпалювали пристрасть. Зваблення було добре сплановане, хоча в Люсі тоді не виникало жодної підозри щодо того, що Девід міг бодай щось таке планувати.

Це трапилося в червні, за рік після їхнього знайомства на балі-маскараді. Вони бачилися що два тижні, а ще Девід провів з родиною Люсі більшу частину великодніх канікул. Батькам вибір дівчини подобався: красивий, розумний хлопець, джентльмен із того самого прошарку суспільства, що й їхня родина. Батько Люсі казав, наче Девід дещо свавільний, але мама переконувала його, що поміщики вже шістсот років так кажуть про студентів. Мати дівчини вважала, що юнак добре ставитиметься до своєї дружини, а це найголовніше. Так ось, у червні Люсі поїхала до Девіда на всі вихідні.

Його сім'я жила у вікторіанській копії фермерського будинку вісімнадцятого століття: квадратна споруда з дев'ятьма спальнями та терасою з чудовим краєвидом на сад. Люсі більш за все вразило те, що люди, які його саджали, знали, що не доживуть до того дня, коли дерева виростуть. У домі панувала невимушена атмосфера, закохані пили пиво на терасі, насолоджуючись літнім теплом. Саме тоді Девід і розповів, що разом з іншими чотирма хлопцями з університету записався на курси пілотів військово-повітряних сил. Він хотів літати на винищувачі.

— Я непогано літаю, — казав він, — а коли війна набиратиме обертів, їм знадобиться багато пілотів. Кажуть, що цього разу вирішальні битви відбуватимуться в повітрі.

— Тобі зовсім не страшно? — тихо спитала Люсі.

— Анітрохи! — відповів юнак, а потім прикрив очі долонею та зізнався. — Дуже страшно.

Люсі подумала, що він неймовірно хоробрий, і стисла його руку.

Пізніше закохані взяли купальні костюми та пішли на озеро. Вода була чиста та прохолодна, сонце ще припікало, тому Люсі й Девід радісно хлюпалися коло берега, наче насолоджувалися останніми хвилинами дитинства.

— Добре плаваєш? — спитав він.

— Точно краще, ніж ти!

— Тоді гайда наввипередки! До острова?

Люсі затулила долонею очі й подивилася на сонце, удаючи що й не здогадується, як звабливо виглядає в мокрому купальнику. Островом хлопець назвав невеличку купку кущів та дерев, які росли ярдів за сто від берега посеред озера. Дівчина опустила руки і гукнула:

— Марш! — і попливла до острова швидким кролем.

Девід, звісно, переміг: руки й ноги в нього були набагато довшими. За п'ятдесят ярдів від острова Люсі забракло сили, тому їй довелося перейти на брас, а потім взагалі перевернутися на спину. Девід уже сидів на березі та віддихувався, наче морж. Побачивши, що дівчина втомилася, він пірнув назад, підплив до неї та підхопив під пахви, як вчать у посібниках з рятування. Тримаючи Люсі під грудьми, хлопець повільно потяг її до берега.

— Мені навіть подобається, — прокоментував Девід, і дівчина засміялася, незважаючи на втому. — Знаєш, мабуть, треба тобі сказати...

— Що сказати? — Люсі й досі задихалася.

— Озеро лише чотири фути завглибшки.

— Ах ти шахраю! — вона відкинула його руки, розсміялася і підхопилася на ноги.

Девід узяв її за руку та повів на острів, де показав старий дерев'яний човен, що гнив під кущем глоду.

— Як я був малий, я плавав на цьому човні, ховаючи татову люльку, тютюн та сірники в газеті. А тут я курив.