Розділ «Частина перша»

— Так, але я вже давно вчився літати. Ще у Кембриджі. У них не вистачає пілотів, тож я, мабуть, уже завтра матиму перший виліт.

— Ну годі вже, Девіде, — тихенько спробувала зупинити його Люсі, але на неї ніхто не звернув уваги.

— На чому літатимеш? — захоплено поцікавився дядько.

— На «спітфайрі». Учора бачив свою пташку — красуня, — Девід уже почав використовувати популярний серед пілотів сленг: пташка, ящик із крилами, бандит на другу годину. — У неї вісім кулеметів, може літати до 350 вузлів, а віражі закладає чи не в ящику з-під черевиків!

— Просто чудово! Ви, мабуть, дасте на горіхи тому Люфтваффе[17], еге ж?

— Ми вчора в них шістдесят одиниць збили — і лише одинадцять машин втратили, — у голосі Девіда було стільки гордості, наче він сам їх збивав. — А позавчора вони намагалися прорватися у Йоркшир — так тікали назад у Норвегію, лише п'яти блищали! А ми не втратили жоден борт!

Дядько Норман із п'яною запальністю ухопив Девіда за плече:

— Ніколи, — помпезно почав він цитувати, — так багато не були так сильно зобов'язані стільком небагатьом. Черчилль так сказав.

Девід вичавив із себе ввічливу усмішку.

— Мабуть, він мав на увазі рахунки за продовольство.

Люсі ненавиділа, коли люди перетворювали кровопролиття та руйнацію на щось банальне.

— Девіде, нам уже час переодягатися, — урвала вона їхню розмову.

В окремих машинах вони поїхали додому до Люсі, де її мати допомогла їй зняти весільну сукню та почала:

— Люба, я не знаю, чого ти чекаєш від сьогоднішньої ночі... але ти маєш дещо знати...

— Мамо, припини це, мені ніяково! — перебила її Люсі. — Ти років на десять запізнилася з цією промовою. Надворі ж 1940-й!

Мати почервоніла.

— Ну добре, люба, — м'яко погодилася вона. — Але якщо тобі треба буде з кимось поговорити...

Тут Люсі збагнула, що її матері знадобилися неабиякі зусилля, щоб наважитися на цю розмову.

— Дякую, — дівчина торкнулася її руки. — Звісно, я звернуся до тебе.

— Ну гаразд. Якщо щось знадобиться, погукай мене, — мати поцілувала дочку в щоку і вийшла.