Розділ «Холодні дзвінки[105]»

Наступного дня я підійшов до останньої чорної дівчини в школи імені Томаса Джефферсона і спитав:

— Твоє справжнє ім’я — Шаму-Рінді?

Ця дівчина кліпнула. Вона дивилася на мене і чекала.

Тому я спитав:

— Саманта Веллс?

А вона повільно підняла руку й вказала пальцем на дівчину з іншого боку їдальні. На білу дівчину. З довгим білявим волоссям. У формі дівчат із групи підтримки.

Коли я знову телефоную їй, Саманта «Шаму-Рінді» каже:

— …і нікому не подобається музика, яку я слухаю, такий, знаєш, ґлобал-трайбл-етнотехнобіт. І ніхто не любить органічної, натуральної їжі, а я тільки таку й можу їсти. Я хочу сказати, що мій смак настільки за межами їхнього вбогого розуміння…

Я нічого не відповідаю.

— Чи таке, наприклад, — каже вона. — Влітку тут висока вологість, і в мене волосся стає ще кучерявішим…

Я нічого не кажу.

Вона питає:

— Як там твій слон?

Я відповідаю, що добре. Чудово.

— Синдбад? — каже вона. — Правильно?

Я питаю, чи хоче вона придбати «Диво-чепуруху».

А Саманта питає:

— А якщо я куплю її, ти зателефонуєш мені завтра?

Наступного мого робочого вечора чоловік з Якіми каже:

— Зараз мене більше цікавить, як сталося, що ви отримуєте мільярди доларів фінансової допомоги з кишені наших платників податків, а ще й досі не вичухалися? Завжди у вас як не СНІД, то голод!