Розділ «Божий молот»

На обличчі вікарія ледь помітно промайнув забобонний страх.

— Я не зовсім розумію, що тут сталося, — сказав він.

— Пане Богун, — промовив лікар низьким голосом, — я не можу підібрати порівняння. Я не можу навіть офіційно констатувати діагноз, бо череп розколото на друзки, немов шкаралупу від яйця. Уламки кістки встромилися і в тіло, і в землю, наче кулі у глиняну стіну. Таке могла вчинити лише рука велетня.

Він на мить замовк, спохмурніло дивлячись на вікарія через окуляри, а тоді додав:

— Однак у цієї справи є одна перевага: вона знімає підозру з більшості мешканців, бо удар був надзвичайної сили. Якби вас, мене чи будь-кого з мешканців нашого краю звинуватили у цьому злочині, то суд виправдав би нас так само, як хлопчика, звинуваченого у крадіжці пам’ятника адміралові Нельсону.

— І я кажу, — вперто повторив чоботар, — це могла зробити лише одна людина, яка мала на те підстави. Де зараз коваль Симеон Барнс?

— Він десь у Гринфорді, — невпевнено сказав вікарій.

— Хтозна, скоріш за все, він зараз десь у Франції, — буркнув чоботар.

— Ні там, ні там, — почувся тихий і спокійний голос людини, яка щойно підійшла до громади. — Погляньте на шлях, он він піднімається сюди.

Це сказав католицький священик — непоказного вигляду, скромної статури, з брунатним їжакуватим волоссям на великій голові й виразом незворушності на круглому обличчі. Щоправда, навіть якби він був такий прекрасний, як Аполлон, на нього ніхто б не звернув зараз уваги. Кожен уп'явся поглядом у шлях, що повертав з долини у село, яким справді наближався до них коваль Симеон, рухаючись звичними великими кроками і несучи на плечі ковальський молот. Це був незграбний височенний чолов'яга з глибокими, темними і зловісними очима та чорнявою бородою. З ним було ще двійко людей, і всі спокійно про щось балакали. Хоча коваль ніколи не був надто веселим, зараз він, можна сказати, почувався цілком у настрої.

— Боже мій! — вигукнув чоботар-атеїст. — У нього той молот, яким він вчинив цей злочин.

— Ні, це інший, — уперше промовив слово інспектор поліції, на вигляд — метикуватий чоловік з вусами піщаного кольору. — Той молот, яким він це зробив, лежить під стіною церкви. Ми не рухали ані тіло, ані знаряддя, залишивши все, як було.

Всі оглянулися, а скромний священик перетнув подвір'я і ретельно оглянув інструмент, що там лежав. Це був чи не найменший і найлегший з купи ковальських молотів, між якими він був би зовсім малопомітним, але його залізна поверхня була закривавлена і до неї прилипли жовті волосини.

Після мовчанки, він, не відводячи погляду від молота, голосно і вже жвавіше промовив:

— Пане Гібс, ви, мабуть, помиляєтеся, — принаймні у тому, що вважаєте, ніби у цій справі немає жодної таємниці. Але як міг гігантський злочинець нанести удар такої сили невеликим молоточком. Це, воістину, справжня таємниця.

— Та облиште той молот, — збуджено гукнув Гібс. — Краще скажіть, що будемо робити з Симеоном Барнсом?

— Він тут ні до чого, — спокійно сказав священик.

— Чоловік добровільно, нічого не підозрюючи, повертається додому. Я знаю обох його супутників. Це добропорядні люди з Гринфорда, які йдуть до пресвітеріанської церкви.

Він ще говорив, а із-за рогу церкви вийшов високий коваль й, ступивши на власне подвір’я, зупинився, як вкопаний, і випустив з рук молот на землю. Інспектор, обличчя якого виражало непроникну строгість, негайно підійшов до коваля.

— Я не запитуватиму вас, пане Барнс, — сказав він, — що ви знаєте про ту трагедію, яка трапилася на вашому подвір’ї. Можете не відповідати. Я сподіваюся, що не знаєте і зможете нас у цьому переконати. Але я мушу виконати свій обов’язок: іменем короля, я арештую вас за вбивство полковника Нормана Богуна.