Розділ «Божий молот»

— Коваля немає вдома, — спокійно промовив Вілфред, — і невідомо, скільки ще він пробуде у Гринфорді.

З цими словами він повернувся і пішов до церкви з похиленою головою і хрестячись, мов проганяючи злого духа. Він намагався забути братові непристойні фіглі-міглі у прохолодному сутінку своєї високої, збудованої в готичному стилі церкви. Але, за іронією долі, того ранку усі його релігійні заняття супроводжувалися всілякими конфузами. Не встиг він зайти до церкви, що, зазвичай, була порожньою в цю пору дня, як побачив укляклу постать, що поспішно підвелася і вийшла до відчинених ним дверей на денне світло. Придивившись, вікарій упізнав у ранковому прихожанині місцевого бевзя, ковалевого племінника, який ніколи не виявляв поваги не те, що до церкви, а й ні до кого взагалі. Люди називали його Дурнуватий Джо, і, схоже, він звик до цього. Це був смуглявий, кремезний і дещо сутулий чоловік із грубими рисами блідого обличчя, темним прямим волоссям і завжди відкритим ротом. Коли він проходив повз священнослужителя, той не міг через його дурнуватий вираз обличчя зрозуміти, що робив чи збирався робити у церкві цей парубок. Ще ніхто жодного разу не заставав його за молитвою. Яку ж молитву він міг щойно казати? Очевидно, якусь не зовсім звичайну.

Вілфред Богун мов скам'янів на місці, спостерігаючи, як Дурнуватий Джо вийшов повз нього на світ Божий і як полковник запанібратськи з ним привітався. Останнє, що йому вистачило терпіння побачити, було те, як його старший брат кинув у відкритого рота Джо кілька монет, причому, дуже прагнучи влучити.

Та потворна алегорія глупоти і жорстокості змусила благочесного нарешті помолитися за очищення і праведні думки. Він зійшов на хори і сів на лаву під блакитного кольору вікном із зображенням ангела з ліліями, яке так любив і яке завжди навіювало йому душевний спокій. Священик почав забувати про дурня з відкритим, як у риби, ротом, про свого злого брата, що у русі нагадував розлюченого голодного лева. Холодні барви, срібні квіти і сапфірові небеса помалу виявляли заспокійливий ефект.

Тут його через годину і застав місцевий чоботар Гібс, котрий повідомив, що необхідна його присутність. Вікарій швидко звівся на ноги, бо добре розумів, що через якусь дрібницю Гібс не кинув би роботу, щоб піти по нього аж до церкви. Сільський чоботар, як це нерідко буває, до його пастви не належав, і тому поява цього чоловіка тут вразила вікарія ще більше, аніж візит Дурнуватого Джо. Справді, цей ранок приніс багато богословських загадок.

— Що там таке? — сухо запитав Вілфред Богун, намацуючи тремтячою рукою шапку.

Атеїст Гібс хрипко відповів таким ввічливим, майже співчутливим тоном, що вікарій аж стривожився:

— Пробачте мені, пане, але ми не знали, чи варто вам про це так відразу повідомляти… Боюсь, що трапилася дуже страшна річ, пане… Боюся, що ваш брат…

Вілфред стиснувши свої тонкі руки і в щирому розпачі вигукнув:

— Яке паскудство він зробив цього разу?

— Ні, пане, — кашлянувши, відказав чоботар, — він не зробив нічого, і я боюсь, що він взагалі нічого більше не зможе зробити… Боюсь, що його вже… Пане, краще б ви самі пішли туди.

Вікарій, услід за чоботарем, зійшов звивистими сходами до виходу, що височів над шляхом. Богун з першого погляду зрозумів, що сталася трагедія, бо міг бачити кузню, як на долоні. На її подвір'ї перебувало п'ятеро чи шестеро людей, одягнутих у чорне, і серед них він помітив уніформу інспектора поліції. Також там був лікар і два священики — пресвітеріанської та римо-католицької церков. Останній щось емоційно і швидко впівголоса говорив ковалевій дружині — вродливій парафіянці з рудо-золотим волоссям, яка гірко ридала на лаві. Між тими двома групами, неподалік купи ковальських молотів, лежав ниць, розкинувши руки, як орел у леті — крила, чоловік у вечірньому вбранні. Згори Вілфред міг добре розгледіти деталі його костюма та зовнішності, навіть фамільні персні на пальцях, і, на свій жах, замість голови він побачив сплющене криваве місиво.

Відтак Вілфред поспішно збіг сходами на подвір'я. Лікар, який водночас був і їхнім сімейним лікарем, привітався з ним, але вікарієві було не до вітань. Він лише спромігся вимовити:

— Мій брат — мертвий. Що з ним сталося? Хто мені розкриє таємницю його смерті?

Серед незручної тиші пролунав голос чоботаря, — очевидно, найщирішої душі з усіх присутніх:

— Пане, це справді дуже страшний випадок, але жодної таємниці тут немає.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав його Вілфред, обличчя якого помітно зблідло.

— Усе досить просто, — відповів Гібс. — На сорок миль довкіл є лише один чоловік, який міг нанести такий удар по голові жертви, і, до того ж, у нього було для цього більш ніж достатньо підстав.

— Це має встановити суд, — втрутився лікар, високий чоловік з чорною борідкою, і було відчутно, що він нервує.

— Але я можу, як особа компетентна, підтвердити слова пана Гібса про силу того удару, яка справді була неймовірна. Щоправда, пан Гібс стверджує, що є лише одна людина в усій окрузі, здатна здійснити такої сили удар, але, гадаю, ніхто з тих людей, яких я знаю, на таке не спроможний.