Розділ «Гріхи Князя Сарадина»

— Сміючись з усього? — повторив Фламбо, здригнувшись. — Боже! Чи не сам сатана навіяв йому цю думку?

— Ні, цю думку навіяли йому ви, — відповів Браун.

— Я!? Боронь Боже! — вигукнув Фламбо. — Як так!? Що ви хочете цим сказати?

Священик вийняв з кишені візитку і підніс до тьмяніючого жару сигари: на ній ще можна було розгледіти напис зеленим чорнилом.

— Невже ви забули про це незвичайне запрошення князя? — запитав він. — І про його похвалу вашому злочинному подвигові? Вашій дотепності, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого? Він лише повторив ваш трюк — ось і все. Оточений з обох боків ворогами, він лише відступив і дав їм можливість знищити один одного.

Фламбо вирвав з рук священика візитну картку Сарадина і з люттю порвав її на дрібні клаптики.

— Годі, забудьмо про того старого скелета, — гучно промовив він, викинувши ті клаптики у темні, ледь видимі хвилі річки, — хоча, боюся, що ними може отруїтися риба.

Останній клаптик білого паперу, пописаний зеленим чорнилом, набряк і зник під водою. А навколо вже сіріло, перші світлі барви неба нагадали про світанок, а місяць за високими травами дедалі бліднів. Обидва приятелі мовчки сиділи в човні, якого тихо зносило течією.

— Отче, — раптом запитав Фламбо, — може, це все було лише сном?

Священик не відповів, тільки невизначено похитав головою. Із темряви долинули пахощі квітучого глоду і фруктових садів, сповіщаючи, що повіяв ранковий вітерець. Його порив хитнув човен, надув вітрило і погнав за звивистою течією до радісніших місцин, де живуть чесні люди.