Розділ «Гріхи Князя Сарадина»

Страшенно здивований, Фламбо не витримав і постукав у шибку вікна, далі — силою — навстіж розчинив його і зазирнув усередину освітленої лампами кімнати, не приховуючи обурливого виразу на обличчі.

— Гей, ви, я розумію, що ви зголодніли і вам потрібно підкріпитися, — вигукнув він, — але ж навіщо красти обід господаря, знаючи, що він лежить мертвий у саду…

— Знаєте, — спокійно відповів пан Поль, — за своє довге і не без приємностей життя я вчинив багато різних крадіжок, але цей обід — один з небагатьох винятків. Цей обід, як і весь цей сад і будинок, по праву належить мені.

В очах Фламбо промайнув здогад:

— Ви хочете сказати, — почав він, — що в заповіті князя Сарадина…

— Князь Сарадин — це я, — перебив його старий, дожовуючи солону мигдалину.

Отець Браун, що у цю мить спостерігав за птахами в саду, аж підскочив, немов ужалений, і просунув у вікно своє бліде, мов ріпа, обличчя.

— Хто ви такий? — різко перепитав він.

— Князь Поль Сарадин, — шанобливо промовив старий, піднімаючи келих шеррі, — і я п'ю за ваше здоров'я. Я проживаю в цьому будинку на старості літ, бо за характером я — людина домашня. Я скромний чоловік на ймення Поль, а мій нещасний брат, якого нещодавно вбито у саду, то Стівен. І не моя провина, що вбивці знайшли його тут. Адже це все через його неправильне життя. Брат, на відміну від мене, не був схильний до осілості.

Він занурився в мовчанку, уп'явшись у протилежну стіну над сумно похиленою головою місіс Ентоні. Обом приятелям нарешті впала в очі їхня разюча сімейна схожість з небіжчиком. Зненацька плечі старого Сарадина затремтіли і засіпалися, немов від приступу задухи, але, на диво, його лице було незворушним.

— О Боже! — за мить вигукнув Фламбо, — та він з нас кепкує!

— Ходімо, — промовив зблідлий отець Браун, — ходімо геть з цього гріховного притулку. Повертаймося до нашого чесного човника.

На довколишні очерети і ріку вже спускалася ніч, коли їх, після того, як вони відштовхнулися від острівного берега, понесло течією вниз по річці, замислених і з великими сигарами, вогники яких світилися, як запалені ліхтарі. Отець Браун вийняв сигару з рота і промовив:

— То що, тепер ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона, здається, примітивна. Хтось мав двох ворогів. Але, будучи кмітливим, зметикував, що два вороги — краще, ніж один.

— Щось я не дуже розумію, — відповів Фламбо.

— Та все дуже просто, — сказав його приятель. — Проте ніхто в цій історії не безневинний. Обидва брати Сарадини — негідники, але старший зумів порятуватися, а молодший пішов на дно. Цей безчесний офіцер спершу випрошував гроші у брата, а потім став його шантажувати і якось цілковито заволодів його майном. Справа, звісно, була серйозна, бо Поль мав підстави хвилюватися за свою репутацію в загрузлому у світських гріхах суспільстві. За свої подвиги він міг потрапити і на шибеницю, тож Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якось він розвідав правду про ту сицилійську трагедію і, ймовірно, мав докази причетності Поля до вбивства Антонеллі-старшого десь у горах. Десять років капітан смітив грошима, які йому — за мовчанку — дарував брат, але, врешті-решт, навіть багатющий статок князя почав стрімко танути.

З іншого боку, окрім брата-кровопивці, князю Сарадину не давав спокою інший тягар. Він знав, що сина Антонеллі-старшого, який був ще немовлям під час убивства батька, виховано у традиціях лютої сицилійської помсти і що він жив єдиною думкою — помститися убивці за смерть батька. Не шибеницею — Антонеллі-син, на відміну від Стівена, не мав достатніх доказів, тому обрав перевірений спосіб — двобій на шпагах. Підлітка навчали фехтуванню, і він досконало опанував це смертельне мистецтво, а коли виріс і був готовий випробувати шпагу, князь Сарадин, як писали тоді світські газети, рушив у довготривалі мандри. Насправді, він лише рятував своє життя, переїжджаючи з місця на місце, наче загнаний злочинець, а у нього «на хвості» постійно був невтомний месник. Така ситуація геть вимучила князя Сарадина. Що більше грошей він витрачав на мандри, аби уникнути зустрічі з Антонеллі, то менше їх залишалося у нього на те, щоб змушувати Стівена мовчати. Що більше грошей він віддавав Стівену, то менше залишалося в нього шансів уникнути неминучої зустрічі з молодим Антонеллі. І тоді він виявив неабияку винахідливість, Властиву великим людям, геніям, таким як Наполеон.

Замість того, щоб продовжувати боротьбу з обома ворогами, він несподівано здався, раптово відступив, наче борець бушидо, і суперники, мимоволі, попадали перед ним. Він відмовився від мандрів, які були втечею від Антонеллі, й, зрештою, від свого маєтку та імені, які перейняв його брат. Він переслав братові Стівену суму, достатню для придбання порядного гардеробу і переїзду на острів, а також супровідного листа, в якому писав: «Це все, що в мене залишилося. Ти мене обібрав. Я ще маю невеликий будинок у Норфолку з прислугою і винним погребом, тож, якщо хочеш, то можеш забрати у мене і це. Тому приїжджай і володарюй, а я буду скромно жити біля тебе, наче друг, чи агент, чи лакей, чи будь-хто інший…» Він чудово знав, що месник-сицилієць ніколи не бачив жодного з них, братів, наживо, хіба що на фотографіях, до того ж вони з братом були схожі, обидва мали сиві еспаньйолки. Відтак князь поголив бороду і почав чекати. Капкан спрацював. Злощасний капітан прибув у новому вбранні й урочисто вступив у будинок як князь Сарадин, але натрапив на шпагу сицилійця-месника.

У цьому хитрому плані була лише одна непередбачувана обставина і вона, тим не менше, робить честь людській природі. Такі злі натури, як Сарадин, часто помиляються, забуваючи про чесноти. Він був певен, що помста італійця буде прихованою, безжалісною і безіменною, як і належиться помсті, що жертву заколють ножем серед ночі, застрелять із засідки за кущем чи вб'ють ще якимось чином так, що вона помре, не промовивши ані слова. На превелике нещастя для князя Поля, Антонеллі по-лицарськи запропонував чесну дуель, пояснивши її мотивацію. Тоді-то я і побачив, як він, з розширеними від жаху зіницями, поспішно відчалює від берега у своєму каное. Простоволосий, у маленькому човнику, він намагався чимскоріш утекти, боячись, що Антонеллі довідається, ким він є насправді.

Але, незважаючи на хвилювання, він ще зберігав надію на вдалий розв’язок. Він чудово знає обох — і авантюриста, і фанатика. Тож міркував, найімовірніше, що перший, Стівен, буде тримати язик за зубами, намагаючись із суто акторським азартом показати, який він боєць, та маючи непереборне бажання зберегти за собою затишний острівний будинок і переконання, що його суперник — відчайдух, що сподівається на удачу, а також будучи упевненим у власній майстерності у фехтуванні. Також, розсудливо міркував він, той фанатик Антонеллі не встигне щось розповісти про сімейну таємницю, бо його скоренько повісять на шибениці. Поль плавав у каное по річці доти, доки не зрозумів, що дуель закінчена. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліцейськими, побачив, що обидва його вороги назавжди переможені й навіки відійшли з його життя, і спокійно сів пообідати, сміючись з усього.