Розділ «Людина-невидимка»

— Світло-коричневий мішок? — здивувався Енгус.

— Якщо ж мішок іншого кольору, все доведеться починати спочатку, — сказав отець Браун, — але якщо мішок світло-коричневий… що ж, тоді справу завершено.

— Радий це чути, — не приховуючи іронії, пробурмотів Енгус. — А я думав, що справа ще й не починалася.

— Ви маєте розповісти нам усе, — з дивною дитячою простодушністю виголосив Фламбо.

Мимоволі прискорюючи кроки, вони йшли вниз довгою дугоподібною вулицею. Попереду швидко крокував отець Браун, зберігаючи мовчання. Нарешті він сказав із майже зворушливою сором'язливістю:

— Мабуть, усе це здасться вам надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних умовиводів, а у цій історії можна спиратися тільки на них.

Ви, напевно, помічали, що люди ніколи не відповідають саме на те запитання, яке їм ставлять? Вони відповідають на те запитання, яке почули або очікують почути. Припустімо, одна пані гостює у маєтку іншої і запитує: «Чи хтось тут зараз мешкає?» На це господиня ніколи не відповість: «Так, звичайно, дворецький, три лакеї, покоївка та інші», хоча покоївка може поратися тут же у кімнаті, а дворецький стояти за її кріслом. Вона відповість: «Ні, ніхто», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Зате якщо лікар під час епідемії запитає її: «Хто мешкає у вашому будинку?» — вона не забуде ні дворецького, ні покоївку, ні будь-кого іншого. Так уже люди розмовляють: вам ніколи не дадуть відповідь на запитання по суті, навіть якщо кажуть істинну правду. Усі четверо найчесніших людей стверджували, що жодна людина не входила до будинку; але вони мали на увазі зовсім інше: ніхто з тих, хто, на їхню думку, міг би вас цікавити. А між тим людина і увійшла до будинку, і вийшла, але вони її не помітили.

— Так що ж він невидимка? — запитав Енгус, піднявши руді брови.

— Так, із психологічного погляду він спромігся стати невидимкою, — сказав отець Браун.

Через кілька хвилин він продовжив усе тим же неупередженим тоном, ніби розмірковуючи вголос:

— Зрозуміло, ви ніколи не запідозрите такої людини, поки не замислитеся про неї всерйоз. На це вона і розраховує. Але мене наштовхнули на думку про неї кілька дрібниць у розповіді пана Енгуса. По-перше, Велкін любив тривалі прогулянки. По-друге, ця довга стрічка гербового паперу на склі вітрини. Але найголовніше — дві обставини, про які згадувала дівчина, — неможливо припустити, щоб вони були правдою. Не гнівайтесь, — поспішно додав він, зауваживши, що шотландець докірливо похитав головою, — вона була впевнена, що каже правду. Але ніхто не може залишатися на вулиці на самоті за мить до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати щойно одержаного листа. Хтось, безперечно, має стояти поруч, хоча він психологічно примудрився стати невидимкою.

— А чому хтось неодмінно має стояти поруч? — запитав Енгус.

— Та ж не поштовий голуб приніс їй цього листа! — відповів отець Браун.

— Чи не хочете ви сказати, — рішуче втрутився Фламбо, — що Велкін передавав дівчині листи свого суперника?

— Саме так, — відповів священик, — Велкін приносив дівчині листи свого суперника. Змушений був приносити.

— Ну, з мене досить! — вибухнув Фламбо. — Хто цей тип? Який він із себе? Як одягаються ці психологічні невидимки?

— Він одягнений дуже гарно, в червоне і блакитне із золотом, — швидко і точно відповів священик. — І в цьому яскравому, навіть викличному, костюмі він з являється сюди на очах у чотирьох людей, холоднокровно вбиває Смайса і знову виходить на вулицю із трупом на руках…

— Отче Браун! — скрикнув Енгус, зупиняючись як вкопаний. — Хто з нас збожеволів — ви чи я?

— Ні, ви не збожеволіли, — відповів отець Браун. — Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такої людини, як ця.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, який непомітно пройшов повз них у тіні дерев.