Розділ «Людина-невидимка»

— Та невже? — перепитав Енгус. — Хіба вони не все можуть робити?

— Ні, не все, — незворушно відповів Смайс. — Вони не можуть розповісти мені, хто підкидає до моєї квартири ці листи.

Автомобіль, маленький і швидкий, як і сам власник, теж був його винаходом, нарівні з металевою прислугою. Навіть якщо цей чоловік був спритником, який умів робити собі рекламу, все одно сам він свято вірив у свої вироби. Відчуття мініатюрності й стрімкості зростало в міру того, як вони мчали крутою, забудованою білими будиночками вулицею, долаючи незліченні повороти в мертвотному, але все ще прозорому передвечірньому світлі. Незабаром повороти стали ще крутішими і запаморочливішими: вони підіймалися по спіралі, як полюбляють висловлюватися прихильники містичних учень. І справді, машина опинилася в тій частині Лондона, де вулиці крутизною майже не поступаються Единбургу і, мабуть, можуть навіть змагатися з ним у красі. Підйом за підйомом, і величний будинок, куди вони прямували, зависочів над ними, немов єгипетська піраміда, позолочена косими променями сонця. Коли вони завернули за ріг і в’їхали на вигнуту півмісяцем вулицю, відому під назвою Гімалайя-Меншенс, картина змінилася так різко, немов перед ними раптово відчинили широке вікно: багатоповерхова громада височіла над Лондоном, а внизу, неначе морські хвилі, здіймалися зелені дахи з черепиці. Навпроти будинку, по інший бік вимощеної гравієм і вигнутої півмісяцем дороги, зеленів чагарник, більше схожий на живопліт чи греблю, ніж на сад; а нижче виблискувала смужка води — щось на зразок штучного каналу, що нагадував оборонний рів навколо цієї неприступної фортеці. Промчавши по дузі, автомобіль минув рознощика з лотком, який торгував каштанами на розі, а далі, біля іншого кінця дуги, Енгус смутно розгледів синюватий силует полісмена, що походжав узад-уперед. Крім них, на цій безлюдній околиці не було ні душі; але Енгусу чомусь здалося, що люди ці уособлюють безтурботну поезію Лондона. У нього з'явилося відчуття, ніби вони — герої якогось оповідання.

Автомобільчик підскочив до будинку, і з розчинених дверцят кулею вилетів господар. Насамперед він опитав високого швейцара у блискучих галунах і низенького двірника в жилетці, чи ніхто не запитував про його помешкання. Його запевнили, що тут не було ані душі з того часу, як він запитував про це минулого разу; після цього разом з дещо спантеличеним Енгусом він ракетою злетів у ліфті на верхній поверх.

— Зайдіть-но на хвилину, — сказав захеканий Смайс. — Я хочу показати вам листи Велкіна. А потім біжіть за ріг і приведіть свого приятеля.

Він натиснув у стіні потаємну кнопку, і двері самі собою відчинилися.

За дверима розташувалася довга, простора вітальня, єдиною окрасою якої були ряди високих механічних бовдурів, що віддалено нагадували людей — вони стояли обабіч, немов манекени у кравецькій майстерні. Як і у манекенів, у них не було голів; так само, як і у манекенів, у них були непомірно могутні плечі й випнуті груди; але, попри все це, у них було не більше людського, аніж у будь-якій телефонній будці висотою в людський зріст. Замість рук у них було по два великих гаки, щоби тримати підноси. Аби вони відрізнялися один від одного, їх пофарбували в зелений, червоний та чорний кольори; в усьому іншому це були звичайнісінькі автомати, на які взагалі довго дивитися не варто, а у цьому випадку і поготів: між двома рядами манекенів лежало щось цікавіше від усіх механізмів на світі. То виявився клаптик білого паперу, на якому червоним чорнилом було щось нашкрябано — винахідник вчепився у нього, ледь відчинилися двері. Без жодного слова він простягнув папірець Енгусу. Червоне чорнило ще не встигло просохнути. Записка повідомляла: «Якщо ти бачився з нею сьогодні, я тебе уб'ю».

Запанувала коротка мовчанка, потім Ізидор Смайс тихо промовив:

— Хочете, я звелю подати віскі? Для мене це зараз зовсім не зайве.

— Дякую, я волів би радше подати сюди Фламбо, — похмуро відповів Енгус. — Здається мені, що справа стає досить серйозною. Я зараз же йду за ним.

— Маєте рацію, — погодився Смайс з дивовижною безтурботністю. — Ведіть його сюди якнайшвидше.

Зачиняючи за собою двері, Енгус побачив, як Смайс натиснув кнопку: один з механічних бовдурів зрушив з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енгусу стало трохи ніяково від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, які оживають, тільки-но зачиняються двері.

Шістьма сходинками нижче майданчика, на якому жив Смайс, чоловік у жилеті вовтузився з якимось відром. Енгус затримався, щоби взяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той з місця не зрушить, поки Енгус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, який підійматиметься сходами. Потім він збіг униз, наказавши пильнувати і швейцару, що стояв біля під'їзду; той повідомив йому також, що в будинку немає чорного ходу, що значно спрощувало справу. Не задовольнившись цим, він покликав полісмена, що походжав тут же, і вмовив його постежити за парадними дверима; нарешті він затримався ще на хвилину, купив на пенні каштанів і запитав у продавця, скільки часу той збирається ще тут пробути. Торговець, піднімаючи комір пальта, повідомив, що має намір незабаром піти, тому що ось-ось почне падати сніг. Справді, ставало все темніше і все холодніше, але Енгус застосував усе своє красномовство й умовив продавця трохи зачекати.

— Грійтеся біля каштанів, — серйозно сказав він. — Можете з'їсти все, що у вас залишилося, витрати — за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли я повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, — хай то чоловік, жінка чи дитина — байдуже.

Із цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на фортецю, що тримала оборону.

— Ну, тепер його квартиру оточено з усіх боків, — сказав Енгус. — Не можуть же всі четверо бути спільниками пана Велкіна.

Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, у передгір'ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалайя-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й з усіх поглядів була повною протилежністю по-американськи механізованому і по-готельному розкішному та незатишному помешканню володаря «безсловесної прислуги». Свого приятеля Фламбо Енгус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, доісторичні глиняні глечики, пухнастий персидський кіт і непоказний, запорошений католицький священик, який у такій обстановці виглядав цілком безглуздо.

— Це мій приятель, отець Браун, — сказав Фламбо. — Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, от тільки надто холоднувата як на мене, людину півдня.

— Так, схоже, що у найближчі дні небо буде безхмарним, — відгукнувся Енгус, сідаючи на східний, вкритий буковими смугами диван.

— Ні, — тихо заперечив священик, — з неба вже сипле сніг.