Розділ «Людина-невидимка»

— Ну, люба, — весело сказав молодий чоловік. — Та будь це хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, раз ви розповіли про нього. Божеволіють лише наодинці. А коли саме вам привидівся або почувся ваш косоокий приятель?

— Я чула сміх Джеймса Велкіна так само виразно, як чую зараз вас, — спокійно відповіла дівчина. — Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, й могла бачити одночасно обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, аніж його косоокість. Близько року я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: це сталося майже відразу, як я отримала першого листа від його суперника.

— А чи вдалося вам витягти з цієї примари хоча б слово або вигук? — поцікавився Енгус.

Лаура здригнулася, але опанувала себе й відповіла спокійно:

— Так. Як тільки я дочитала другий лист Ізидора Смайса, де він повідомляв, що досяг успіху, тієї ж хвилини я почула слова Велкіна: «Все одно ви йому не дістанетеся». Він промовив це так виразно, наче був поруч у кімнаті. От жахіття! Напевно, я збожеволіла.

— Якби ви справді збожеволіли, — сказав молодий чоловік, — ви ніколи б цього не визнали. Утім в історії з цією невидимою особою справді є щось дивне. Але одна голова — добре, а дві — краще. І оскільки ви дівчина, я не згадуватиму ще й про інші частини тіла. Слово честі, якщо ви дозволите мені, здоровому і практичному чоловікові, знову принести з вітрини весільний торт…

Не встиг він договорити, як з вулиці долинув металевий скрегіт, і біля дверей кондитерської різко загальмував на шаленій швидкості крихітний автомобіль. Тієї ж миті маленький чоловічок у блискучому циліндрі вже стояв на порозі й нетерпляче переступав з ноги на ногу.

Дотепер Енгус не хотів псувати собі нерви і тримався безтурботно, але зараз йому не вдалося приховати хвилювання — він підвівся і вийшов із дальньої кімнати назустріч непроханому гостю. Одного погляду було досить, щоб найгірші підозри закоханого підтвердилися. Вишуканий одяг і крихітний зріст, задерикувато виставлена вперед борідка, розумні жваві оченята, випещені руки, що тремтіли від хвилювання, — звісно ж, це був той самий чоловік, про якого щойно говорила дівчина, — не хто інший, як Ізидор Смайс, який колись майстрував іграшки з бананової шкірки і сірникових коробок, Ізидор Смайс, що нині наживав мільйони на «металевих непитущих лакеях» і «ґречних покоївках». Якийсь час обидва чоловіки, інстинктивно відчувши, що в повітрі пахне відстоюванням своїх прав на володіння, дивилися один на одного з тією особливою холодною поблажливістю, яка найяскравіше відображає дух суперництва.

Пан Смайс, однак, і словом не обмовився про справжню причину їхнього протистояння, а лише запитав із запалом:

— Чи бачила панна Хоуп, що приліплено на вітрині?

— На вітрині? — здивовано перепитав Енгус.

— Зараз у мене немає часу щось пояснювати, — різко кинув коротун-мільйонер. — Комусь тут надумалося жартувати — треба з цим розібратися.

Він тицьнув полірованим ціпком у бік вітрини, нещодавно спустошеної весільними приготуваннями пана Енгуса, і той з подивом помітив, що на склі з боку вулиці приклеєна довга смуга паперу, якої, звісно, не було ще зовсім недавно, коли він сам споглядав цю вітрину. Чоловік вийшов на вулицю слідом за енергійним Смайсом і побачив, що до скла охайно приліплено смугу гербового паперу завдовжки в півтора ярди, а на ній розмашисто написано: «Якщо ви вийдете за Смайса, йому не жити».

— Лауро, — сказав Енгус, просунувши руду голову в кондитерську, — ви точно не божевільна.

— Відразу видно руку цього негідника Велкіна, — пробурмотів Смайс. — Я не зустрічався з ним ось уже кілька років, але він усіляко мені докучає. За останні два тижні він п'ять разів підкидав у мою квартиру листи з погрозами, і я навіть не можу з'ясувати, хто ж їх туди приносить, хіба що сам Велкін. Швейцар божиться, що не бачив жодних підозрілих осіб, і ось тепер цей тип приклеює до вітрини ледь не некролог, а ви сидите собі тут, у кондитерській…

— Саме так, — чемно додав Енгус. — Ми сидимо собі тут, у кондитерській, і спокійнісінько п'ємо чай. Що ж, пане, я високо ціную здоровий глузд, з яким ви перейшли відразу до суті справи. Про все інше ми поговоримо пізніше. Цей тип не міг далеко піти: коли я востаннє дивився на вітрину, а це було хвилин десять-п’ятнадцять тому, жодних наліпок там не було, смію запевнити. Але наздогнати його нам не вдасться: ми навіть гадки не маємо, у якому напрямку він зник. Послухайте моєї поради, пане Смайс, і негайно доручіть цю справу якомусь енергійному детективові — бажано приватному. Я знаю одного такого спритника — на вашій машині ми домчимо до його контори хвилин за п'ять. Його прізвище Фламбо, і хоча молодість його минула дещо бурхливо, тепер він бездоганно чесний, а голова у нього просто золота. Він мешкає на Лакнау-Меншенс у Гемстеді.

— Дивовижний збіг, — сказав маленький чоловічок, підвівши чорні брови. — Я живу поруч, за рогом, на Гімалайя-Меншенс. Чи не погодитеся ви поїхати зі мною? Я зайду до себе і зберу ці дурні листи від Велкіна, а ви тим часом збігаєте за вашим приятелем-детективом.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — ввічливо зауважив Енгус. — Що ж, чим швидше ми візьмемося до справи, тим краще.

У запалі надзвичайної великодушності обидвоє раптом церемонно розкланялися і вскочили у швидкісний автомобільчик. Тільки-но Смайс наддав швидкості й машина звернула за ріг, Енгус із посмішкою глянув на велетенський плакат фірми «Безсловесна прислуга Смайса» — там була зображена величезна залізна лялька без голови з каструлею в руках, а нижче красувався напис: «Куховарка, яка ніколи не бурчить».

— Я сам користуюся ними у себе вдома, — сказав чорнобородий чоловічок, усміхнувшись, — частково для реклами, а частково і справді для зручності. Повірте мені на слово, мої механічні ляльки направду приносять вугілля і подають вино або розклад поїздів куди спритніше, аніж будь-який живий слуга, з яким мені доводилося мати справу. Потрібно лише не переплутати кнопки. Але ніди правди діти, є й у цієї прислуги певні недоліки.