Розділ «Летючі зорі»

Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися, і на ґанок вийшов полковник Адамс (батько молодої леді в шубці), щоб зустріти й супроводити почесного гостя до будинку. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску[16] і надавав йому схожості з колоніальним старійшиною або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, що недавно приїхав із Канади — міцний і галасливий чоловік зі світлою борідкою на ім'я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна досить скромна особа — католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як заведено в таких випадках, виховувалися католиками. Священик цей був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічним — Браун. Однак полковник поважав його товариство і часто запрошував до себе.

У просторому передпокої було достатньо місця навіть для пана Леопольда і його численних оболонок. Передпокій цей, непомірно великий для такого будинку, становив собою величезне приміщення, в одному кінці якого були вхідні двері з ґанком, а в іншому — сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із повішеною над ним шпагою полковника, процедуру роздягання новоприбулого гостя було завершено, і всі присутні, зокрема й похмурий Крук, були представлені пану Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще вовтузився зі своїм бездоганно пошитим одягом. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, сяючи від гордощів, видобув звідти чорний овальний футляр, який містив, як він пояснив, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованою пихою, що обеззброювала, він високо підняв футляр, так, щоб усі могли його бачити, потім злегка натиснув пружину — кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом ожив у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, у заглибленні, наче три яйця у гнізді, лежали три чистих сяючих діаманти, і здавалося, навіть повітря засвітилося їхнім блиском. Фішер стояв, доброзичливо посміхаючись, насолоджуючись подивом і захопленням дівчини, стриманим зачудуванням і небагатослівною вдячністю полковника та здивованими вигуками решти присутніх.

— Поки що я покладу їх назад, моя люба, — сказав Фішер, ховаючи футляр у задню кишеню свого фрака. — Мені довелося поводитися дуже обережно, коли я їхав сюди. Майте на увазі, що це три знаменитих африканських діаманти, що називаються «летючими зірками», через те, що їх уже неодноразово викрадали. Усі великі злочинці полюють за ними, та й звичайні люди на вулиці чи в готелі, зрозуміло, не відмовилися б від них. У мене могли вкрасти діаманти дорогою сюди. Це було цілком можливо.

— Я б сказав, цілком природно, — сердито зауважив молодий чоловік у червоній краватці. — І я нікого не звинуватив би у цьому. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, я думаю, вони мають право самі взяти собі цей камінь.

— Не смійте так говорити! — з незрозумілою запальністю вигукнула дівчина. — Ви кажете так лише з того часу, як стали цим жахливим… ну, як це називається? Як називають людину, яка готова обійматися з сажотрусом?

— Святим, — сказав отець Браун.

— Я вважаю, — заперечив пан Леопольд, поблажливо усміхаючись, — що Рубі має на увазі соціалістів.

— Радикал — це зовсім не той, хто хворіє на радикуліт, — зауважив Крук з деяким роздратуванням, — а консерватор зовсім не консервує фрукти. Можу вас запевнити, що і соціалісти абсолютно не рвуться приятелювати із сажотрусами. Соціаліст — це людина, яка хоче, щоб усі димарі були почищені й щоб усім сажотрусам платили за їхню роботу.

— Але яка вважає, — тихо додав священик, — що ваша власна сажа вам не належить.

Крук глянув на нього з цікавістю і навіть із повагою.

— Кому може знадобитися моя сажа? — запитав він.

— Декому, може, і знадобиться, — відповів Браун серйозно. — Кажуть, наприклад, що нею користуються садівники. А сам я одного разу на Різдво приніс чимало радості шістьом дітлахам, які чекали на Санта-Клауса, саме за допомогою сажі, застосувавши її як зовнішній засіб.

— Як цікаво! — вигукнула Рубі. — Якби повторити це!

Енергійний канадець пан Блаунт підвищив свій і без того гучний голос, приєднуючись до пропозиції племінниці; здивований фінансист теж підвищив голос, висловлюючи рішуче несхвалення, але тут хтось постукав у вхідні двері. Священик відчинив їх, і перед очима присутніх знову постав сад з араукарією і вічнозеленими деревами, котрі тепер уже темніли на тлі розкішно-бузкового заходу. Цей краєвид, неначе вставлений в раму розчинених дверей, був настільки мальовничим і незвичайним, що скидався на театральну декорацію. Кілька секунд ніхто навіть не звертав уваги на людину, що зупинилася на порозі. Це був, мабуть, звичайний посильний у запорошеному витертому пальті. Простягаючи листа, він запитав:

— Хто з вас пан Блаунт, джентльмени?

Пан Блаунт здригнувся і затнувся, так і не закінчивши своєї схвальної тиради. Зі здивованим виразом він надірвав конверт і став читати листа, обличчя його спочатку спохмурніло, потім просвітліло, і він звернувся до свого зятя і господаря.

— Мені дуже неприємно завдавати вам стільки клопоту, полковнику, — почав він з веселою церемонністю Нового Світу, — але чи не зловживатиму я вашою гостинністю, якщо увечері до мене завітає сюди у справі один мій давній приятель? Утім ви, напевно, чули про нього — це Флоріан, уславлений французький акробат і комік. Я познайомився з ним багато років тому на Дикому Заході (він канадець за походженням). А тепер у нього до мене є якась справа, поки що, хоч убий, не знаю яка.

— Звісно, любий, — приязно відповів полковник, — запрошуйте кого завгодно. Він, без сумніву, буде доречний.

— Флоріан вимастить собі обличчя сажею, якщо ви це маєте на увазі, — сміючись, вигукнув Блаунт, — і всім наставить синців під очима. Я особисто не заперечую, я людина проста і люблю веселу стародавню пантоміму, у якій герой сідає на власний циліндр.

— Тільки не на мій, — з гідністю втрутився пан Фішер.