Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Вітіко глянув на чоловіка, що назвав його, але побачив, що не знає його. Тож і чекав тепер коло цього воїна.

Десь за годину з намету вийшов стрункий молодик. Він мав чорне волосся, прикрите чорним шоломом із короткою сірою чаплиною пір’їною, на грудях лискучу кольчугу, а на сталевому поясі в піхвах із червоного оксамиту, оздоблених самоцвітами, висів меч. Вітіко глянув на нього й гукнув:

— Одолене!

— Авжеж, а ти, шкіряний вершнику, нарешті приїхав, заходь, безумна голово, всередину, щоб князь покарав тебе! — мовив Одолен, узяв Вітіко за руку, струснув її, приязно глянув своїми чорними очима йому в обличчя. Потім відсунув другою рукою складку намету й завів Вітіко всередину.

Намет був просторий і довгий, там стояв довгий ялиновий стіл, навколо нього — багато складаних стільців. На верхньому краї столу сидів великий князь Владислав. Його голова була непокрита, русяве волосся було зачесане вниз. Чорний шолом із короткою прямою білою пір’їною лежав перед ним на столі. Князь був у кольчузі й темно-коричневому уборі. Його пояс був сплетений із металевих ниток, а меч висів у бурих оксамитових піхвах без самоцвітів. Поряд із князем на стільці сидів сивий Болеміл у чорному оксамитовому вбранні. Ліворуч від князя і трохи далі назад стояв Здик, єпископ Оломоуцький, із бурою бородою і в бойовому обладунку. Ще далі сидів Дівіш, каштелян із Жатеца, в темному вбранні, крім того, Любомир у чорному вбранні, на яке спадали сива борода і сиве волосся. Поряд із Болемілом стояли в обладунках два абати з хрестами. Одного Вітіко впізнав, він був із Кладрубів і два роки тому на з’їзді у Вишеграді представляв його, а другого він вважав за абата Бржевновського монастиря. Позаду них стояв у обладунку священик Даниїл, той, що засвідчив справжність хрестика, якого Вітіко приніс у Прагу. Далі Вітіко побачив Бена, що на з’їзді у Вишеграді був другим головою зборів, а поряд із ним Сміла, що теж був на з’їзді, його він бачив ще й у саксонському поході як військового проводиря. Помітив Вітіко ще й Немоя з Нетоліце і Ктибора з Усті, а на місці, де він заходив у намет, стояли тепер молодики, яких він бачив на тій веселій прогулянці верхи за жупним містом Чиновом коло червоного вершника, що став тепер князем: Одолена, Велислава, обох синів Сміла, молодого Бена, молодого Касту. А були ще й чоловіки і пани, яких Вітіко не знав. Попереду єпископа Здика поряд із князем сидів чоловік у гарному церковному бойовому обладунку, то був Оттон, новообраний єпископ Празький. Здається, він лишив почесне місце по другий бік князя сивому Болемілу. Поряд із єпископом стояли два молодики. Вони були у фіалковому вбранні, мали сяйливі кольчуги, срібні пояси, а на головах — фіалкові шоломи з прямими сірими пір’їнами. То вбрались отак однаково брати князя Дипольд і Генріх. Крім того, були ще Божебор і Вшебор у кольчугах, старі діди Преда й Мілота в широких уборах із поясом, а ще Бартоломеус і Гервазіус у бойових священицьких сутанах, Хотимир і Пржедбор в обладунках і багато інших людей.

Коли Вітіко зайшов, багато чоловіків уже попідводилися зі своїх місць і розмовляли один з одним.

На столі коло князя лежали численні записи.

Вітіко пройшов крізь гурт молодиків, які стовбичили коло входу, й вийшов на відкрите місце, в наметі одразу стало тихіше, і чимало очей повернулися в його бік.

— Підійди ближче, Вітіко, — мовив великий князь.

Вітіко підійшов аж до князя і вклонився. Князь підвівся, подав йому руку і мовив:

— Ласкаво просимо! Тож ти таки приїхав служити поганому князеві? Чи, може, привіз йому відмову власною особою, як уже було раз, коли люди в Празі вітали його?

— Ні, високий пане, — заперечив Вітіко, — я приїхав служити тобі й привів із собою декого з бідних лісових людей.

— Знаю, — відказав князь, — мені вже доповіли. А ти, Вітіко, таки подався в Лісовий край, невже в тебе розуму немає?

— Я маю розум в іншій формі, бо ж у вашій не побачив його, — відповів Вітіко.

— Коли ти познайомився зі мною, тоді ще не було ніякого розуму і ні в якій формі, — відповів князь, — але ти мав би зачекати, поки сплине час.

— Я пішов від тебе, високий пане, — пояснив Вітіко, — бо хотів служити князю Собеславу, дарма що він помер; до того ж, незважаючи на те, що Собеслав радив своєму синові Владиславу і просив його перенести на тебе здобуте в Садскій право наступності, він не зробив цього, і мені здавалося, ніби він обстоює своє право. А тепер він те право викинув геть і дав йому впасти на негодящого чоловіка, але ж це право припадає тобі, бо ж тебе обрано і Собеслав визнав тебе, ти великий князь, і я прийшов виконувати свій обов’язок.

— Бачите, ви, оті, що стоїте отам, я ж казав вам, що він прийде, — мовив князь, — і я радію, Вітіко, що ти вчинив по правді, в тебе добра молода кров. Країна потребує честі, і тут вона зібралася навколо мене. Тепер ти можеш, як і оці люди, яких ти бачиш, ходити до мене в мій намет, коли захочеш, і моя варта не зупинятиме тебе. Ти і твій загін стоятимете на крайньому правому фланзі війська, а Сміл візьме на себе верховне командування над вами. Там ви, може, зіткнетеся і з моїм вірним слугою Начератом, що виступив проти нас із Моравії. Ви можете зберегти свої підрозділи і своїх проводирів так, як упорядкували їх, щоб ті, хто любить одне одного і схильний навзаєм захищати одне одного, були разом. А тепер відпочивай, Вітіко, і приходь невдовзі знову до мене.

Вітіко вклонився й відступив назад. Проминаючи старого Болеміла, він уклонився і йому, а Болеміл озвався до нього:

— Мій хлопче, ти таки знайшов правдивий шлях. Мені радісно за тебе.

— Я ж казав йому, що він знайде його, — мовив через стіл Любомир.