Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Сформувалося три загони: Вітіко, Ровна і Діта з Ветржні. Нечисленний гурт вів і Озел, приєднавшись до Ровна, було там і три юнаки, кожен із мечем і кожен на буланому коні. Вернгард із Затоня, Вольф із Суша, а також люди з Гори, Затеса та Рожмберка становили окрему групу, але приєдналися до загонів.

Посеред війська їхали вози з майном, їх тягнули почасти коні, а почасти люди.

Люди вийшли на вершину між чагарниками, а потім на стежку, яку ще вчора вдень роздивилися їхні розвідники, тож якби вершники хотіли напасти, вони б не могли мчати лавою, а ішли б по кілька, а то й поодинці. Але ніхто не нападав на них. Коли з боку Моравії засвітилася вранішня зоря, люди вже далеко відійшли від місця ночівлі, а коли сонце було навзаході, вийшли на рівнину, де широко розкинувся табір Владислава, посередині майоріла велика малинова корогва. Коли лісових людей упізнали і вони розповіли про свої наміри, їх поставили до людей, які теж прийшли з Лісового краю, що, хоч який великий, стояв за Владислава. Підійшли до тих, хто жив далі за Планою. Там були люди з Прахатіце, що жили в снігових хатах, люди, що жили у Воларах, люди, що жили на межі з пущею коло джерел Холодної і Теплої Влтави, люди з Вімперка, люди з Кашперске Гори та інші.

Люди зайшли в табір, повмощувались. Надто вони шукали місць, де можна розпалити багаття, на якому можна було б готувати страву і коло якого можна було б спочивати.

Вітіко поставив свого коня на доброму місці, наказав Якобу та Раймунду наглядати за ним і попросив повести його до князя. Один з лісових людей, які вже обжилися тут, зголосився провести його. Він пішов уперед, Вітіко за ним. Вони проходили повз різні гурти. Спершу проминали лісових людей, що майже не мали наметів. Вони шукали собі сухих місць, розкладали там багаття, живлячи їх цілими колодами, палями і жердинами, а потім стелили коло вогню грубі кожухи. Дехто готував страву. Кленові та горобинові палиці, а також грабові списи стриміли один коло одного в землі. Нечисленних коней завели в стійла й накрили попонами. Далі розташувались табором люди, що прийшли з родючих полів на заході країни. Вони напнули на палицях грубі полотна і спочивали під ними. Вітіко побачив людей Болеміла, що всі трималися вкупі. Кремезні, дужі чоловіки, яких він уже бачив, стояли гуртом і придивлялися до нього. Вітіко побачив і зеленого вершника, з яким був розмовляв, і багато інших, які тоді проїздили повз нього. Ніхто не озвався до нього. Там стояв великий гарний намет із провощеного полотна, проте був пустий та відкритий, і вітер продував його.

— Отут живе їхній проводир Болеміл, — пояснив чоловік, що йшов із Вітіко, — але тепер він у князя.

Неподалік стояли довгими рядами коні перед жолобами з пашею.

Потім ішли люди з центральної частини країни. Вони мали багато наметів, ходили в широкому вбранні, високо підбираючи його металевими поясами, і мали шоломи з глибокими вирізами над лобом і потилицею. На палицях від наметів висіли численні луки та сагайдаки, щити та інше озброєння. Там стояли столи і лави, жінки поралися по господарству. Ще далі отаборилися воїни з Праги. Вони мали строкаті намети, гарні обладунки, мечі, списи, щити, сяйливі подушки та ковдри й довгі ряди дужих коней. Скрипаль і кілька дударів награвали веселі мелодії.

— А тепер іди через той широкий незайнятий простір, що стелиться перед нами, і хтось із воїнів, розташованих там, запитає тебе і проведе до князя, — мовив чоловік, що провів Вітіко, — а отой сірий великий і довгий намет, коло якого на жердині підняли червону корогву, князів. А далі, там, де над наметами стирчать пір’їни, отаборилися люди з Дечина, яких привів Хотимир, а ще далі стоять ті, що прийшли з Карконошів. А дорогу назад до нашого табору ти й сам знайдеш.

— Князя я знайду, а тобі, — мовив Вітіко, — дякую за супровід.

— Нема за що, — відказав чоловік і пішов назад.

Вітіко пішов до майданчика перед великим сірим наметом, де майоріла велика малинова корогва. Тут уже не було такої пишноти, як у таборі празьких воїнів. Деякі загони стояли впорядковано і в повному обладунку, дехто з воїнів сидів верхи на конях, слуги тримали коней без вершників, увесь той почет, здавалось, чекав свого господаря. Коли Вітіко пішов навпростець до сірого намету, до нього з гурту воїнів зі списами вийшов один воїн і запитав:

— Хто ти і куди ти йдеш?

— Я Вітіко з Пржица і йду до князя, — відповів Вітіко.

— Ти повинен зачекати тут.

Вітіко зупинився й чекав.

Воїн підійшов до свого гурту і щось сказав. Хтось інший пішов до намету, потім повернувся й доповів. Чоловік, що був зупинив Вітіко, знову підійшов до нього й промовив:

— Ти справжній Вітіко в шкіряному обладунку, тож можеш іти до князя.

Вітіко, тепер уже без ніяких перешкод, пішов до сірого намету. Перед ним стояли воїни, і один з них у лискучому обладунку звернувся до Вітіко:

— Вітіко, тобі треба зачекати тут, бо в князя нарада.