Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Вітіко з Плани, сину свого батька Вока, твої слова — правда, дарма що молодий, ти вже добре розумієш, що я сказав. Вони хочуть пригнобити нас, пограбувати нас, щоб мати змогу гультяювати ще більше, ніж тепер. Ти прагнеш добра разом із тими, хто не має великої влади і великого блиску, щоб визискувати інших, і прагнеш добра разом із народом, що в поті свого чола заробляє свій хліб. Я осідлаю свого коня, і мої люди осідлають своїх коней, і ми їдемо разом із тобою до великого князя. Мої піші воїни приготуються й підуть услід за нами.

Потім наперед вийшов Діт із Ветржні:

— Вони не повинні нічого чіпати в наших маєтках, які ми успадкували від наших батьків, які прагнемо розширити і які вони хочуть проковтнути, коли отримають більше влади від нового князя. Тепер, Вітіко, ти бачиш, що мої слова таки були правдою, Владислав — справжній князь, що захищає нас. Я зі своїми вершниками, що мають лісових коників, і зі своїми пішими, що витесали свої списи з лісової деревини, теж іду з тобою до князя.

Потім заговорив Вернгард із Затоня:

— Вітіко, я зі своїми людьми теж іду з тобою до князя.

Далі наперед виступив Озел із Дуба і сказав:

— Я звелів коротко обтяти волосся своїм трьом синам, щоб вони вже ввійшли в юнацький вік і стали годящі; я взяв їх із собою в похід, але хотів би, щоб вони радше полягли мертві й закривавлені на бойовищі, ніж терпіли зухвальство, яке засвідчив перед нами отой жевжик у синьому вбранні, що вилискував на сонці, мов метелик. Не так сталося, як казали ми в башті. Ровно, Вітіко, Дівіш, Болеміл і Любомир не стали зрадниками, бо ними стали Начерат та інші, що я вважав їх за опори. Нехай би того шахраюватого Начерата забрали в щонайглибше провалля в пеклі. Я, Вітіко, поведу своїх трьох синів і своїх людей із тобою до князя.

— І я піду з тобою, — озвався Вольф із Суша.

Потім серед гурту пролунав могутній голос:

— Дайте мені сказати!

— Тож кажи, чоловіче з народу, — гукнув Ровно, — і виходь наперед!

Чоловік, що пропхався наперед поміж людей, які стояли позаду Вітіко, був високий на зріст і мав широкі плечі, вкриті грубою сірою свитою. Замість списа він мав залізну штабу, а з лівої руки звисала на ремені залізна булава. То був коваль Петер Лауренц із Плани. Але, вийшовши наперед і ставши на відкритому місці, він мовчав.

— Таж кажи, — підохотив Ровно.

Чоловік намагався здобутися на голос, зрештою обернувся до людей і заговорив:

— Люди наші! Я бачив, як приїхав цей молодий вершник, і чув, як він розповідав, як мають міцніти великі пани. Цього ми терпіти не повинні. Вітіко правду сказав, та й Ровно, Озел і решта також. Ви знаєте, що молодий Вітіко заїхав узимку до свого дому в Плані, лишився там і прожив два роки, і не пішов би звідти нікуди, якби не пішов на війну, і ми теж пішли на війну. Він ходив у такому самому вбранні, що й ми, ми сиділи коло його вогню, бо ж була зима, і він сидів коло нашого вогню, і не зневажав нас, і я підкував йому коня, Вітіко розмовляв зі мною, його дім стоїть коло нас, ми теж не повинні зневажати його і повинні — ті, хто з Плани — обрати його нашим проводирем, щоб ми трималися разом і не розпорошилися.

— Слушно! — вигукнув скрипаль Том Йоганнес. — Я б давно це сказав, і сказав би краще!

— Тож як би ти сказав, ти, цигикало, — крикнув коваль, — і чому не сказав, якщо ти такий розумний?

— Не сваріться, — мовив тесля Давид. — Вітіко має вести нас, бо він тямить краще, ніж ми.

— Він повинен вести нас! — гукнув чийсь голос.

— Він повинен вести нас, бо має більше розуму, ніж ви всі! — крикнув скрипаль Том Йоганнес. — Я б теж висунув таку гарну пропозицію!