Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Болеміл скаже! — загукали численні голоси.

Запанувала тиша, Болеміл схилив сиву голову і не сказав нічого. За мить підвівся, глянув на великого князя й відповів:

— Досить.

— Досить! — загукали голоси навколо великого князя.

— Іди собі геть, Начерате, — звелів великий князь, — а втім, стривай. Якщо ти не висиш на найвищому дереві, то тільки завдяки моєму бажанню уникнути проливу крові, саме тому я допустив тебе для переговорів. Твоя доля наздожене тебе. Невже ти гадаєш, що великим князем стають тільки завдяки виборам? Мене навіть Собеслав визнав. Ти ніколи не стояв на чолі народу, який довіряє тобі, який кладе свій добробут у твої руки і якому відповідає твоє сумління, ти нічого не знаєш про те, що відбувається в серці, коли переймаєш такий обов’язок. Ти знаєш тільки свої примхи і владу, яку хочеш використати проти народу. Начерате, ти — не вся країна, і якби я тепер, щоб не пролити кров, що потече, піддався, то б мали ви, що робите собі великого князя, успіх для себе, князівський престол став би у ваших руках іграшкою, якою б ви бавились, а країна занурилася б у неозоре безладдя і стікала б кров’ю. Так, я захищатиму і боронитиму країну, як я й заприсягся, але боронитиму від вас і вашого зухвальства. А коли мій попередник високоповажний Собеслав не вчинив по вашій волі, і коли його попередник, мій добрий і лагідний батько, не вчинив по вашій волі, і коли я досі не чинив по вашій волі, то, Начерате, я цю волю і волю тих, хто підняв проти мене зброю, шануватиму нині ще менше. Ви обрали час, коли маркграф Австрійський Леопольд помер, а його брат Генріх знову заплутався в баварській веремії, але, якщо Господь всемогутній подарує мені життя, я воюватиму з вами всіма засобами аж до свого останнього віддиху, і саме на ваші душі впаде тягарем недоля, яка постане. А тепер іди.

— Ясновельможний пане, нехай над твоєю головою завжди спочивають благословення і спасіння, — мовив Начерат. — Я прощаюся і йду до князя.

Кажучи ці слова, Начерат підвівся, вклонився в своєму червоному оксамитовому вбранні великому князеві і обернувся, щоб іти. Люди, що були з ним, теж обернулися, вдягнули, як і він, на голови шапки і шоломи, які були зняли для прощального вітання, пішли до своїх коней, сіли на них верхи, доїхали до загону свого супроводу і поїхали з ним геть.

— А тепер готуйтеся до битви! — крикнули численні голоси навколо великого князя.

— Цього ще не досить, — заперечив великий князь. — Оттоне, єпископе Празький, підійди до мене, і ти Даниїле, священику Господній, і вийдіть наперед Хотимире, Юрику, Немою і Ктиборе, сідайте всі на швидких огирів, візьміть як супровід сотню вершників із мого шатра і мчіть чимшвидше з білими прапорцями до Конрада зі Зноймо та інших князів із роду Пржемисла. Ми не знаємо, чи Начерат скаже їм правду про нас і чи він сказав нам правду про них, тож скажіть тепер ви: Владислав, великий князь Богемії і Моравії, прощає кожному чоловікові, що досі стоїть проти нього зі зброєю, кожному лишає його посаду, гідність, володіння і права, які він має, і все має бути так, як було доти, якщо вони складуть зброю й повернуться до своїх обов’язків. Великий князь чинить так тому, щоб люди, які розмовляють однією мовою, ходять в однаковому одязі, мають схожі риси обличчя, не шматували одні одних. А от як проллється кров нашої країни, за неї треба буде помститися і винних мають спіткати такі тяжкі кари, які вони заслужили. А Оттону з Оломоуца скажіть таке: великий князь Владислав, пославши до тебе посланця і повернувши тебе з вигнання, дав тобі Оломоуцьке князівство: що, Оттоне, дістанеться на твою долю, якщо ти просиш, щоб тобі відміряли так, як ти сам відміряв іншим? Коли скажете, зачекайте відповіді. Якщо вони скоряться, повертайтеся в наш табір із високо піднятими білими прапорцями, а якщо відмовляться, опустіть прапорці, щоб ми здалеку бачили й могли підготуватися.

— Високий пане, ми передамо твоє послання, — запевнив єпископ Празький.

Послані люди відійшли, щоб рушити в путь.

Пізно пополудні вони повернулися з опущеними прапорцями. Стали перед князем, і Оттон, єпископ Празький, проказав:

— Високий пане, вони відкинули твою пропозицію й вимагали, щоб ти приїхав і вшанував Конрада як володаря.

Хотимир скинув свій білий прапорець із коня в траву й доповів:

— Даниїл звертався до них зі словами, як у проповідників зі святих книг, але все марно, тож нехай ті собаки опиняться в пеклі!

— Досить, — урвав їх великий князь, — ходімо на раду про битву.

Усі сіли радитись перед спаленою садибою. Коли рада скінчилася, великий князь проказав:

— Тож нехай буде такий порядок, як ми вирішили. Нехай тепер кожен їсть, і молиться, і спочиває в наметі, якщо має намет, на кожусі, якщо має кожух, або на траві, якщо трави йому досить. Перше ніж засіріє на небі, ми приберемо назад намети, вози та знаряддя і стоятимемо тут. А тільки-но наші розвідники повернуться до нас і ми побачимо перед собою ворожі корогви, тоді з допомогою Господа всемогутнього ми почнемо робити те, що належить. Поклик дня — «Святий Марко!»

Люди розійшлися після ради і насолоджувались разом із військом вечерею, а потім спочивали кілька годин у бойовому порядку.

Ще й не засіріло, як усе, що могло заважати, відтягли назад, люди стали на свої місця. Вітіко взяв зброю і вдягнув поверх свого шкіряного обладунку кольчугу Адельгайди, повісив меч на пояс, який прислала йому княгиня. На голові у Вітіко був шкіряний шолом, а перед сідлом його коня висів невеличкий щит, який він підготував собі. Вітіко сів верхи і вишикував своїх людей. Сказав їм лише такі слова: