Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Він надто старий і вже не воює, — пояснив Владислав.

— Він із великим загоном піших і кінних пішов до князя, я сам його бачив і розмовляв із ним, — сказав Вітіко. — Любомир, жупан Дудлебів, зі своїм загоном і загонами своїх синів Мойслава, Пустимира, Радости та трьох зятів теж пішов до князя. Ктибор, що з багатьма людьми живе на полях коло Усті, теж пішов із ними до князя. Ти знаєш що-небудь про Дівіша, жупана з Жатеца?

— Кажуть, ніби він коло князя, — відповів Владислав. — Тільки це нічого не змінює, ми всіх їх подолаємо.

— А Божебор, Вшебор, Немой, Хотимир, старий Преда, Юрик і старий Мілота? — запитав Вітіко.

— Усі не можуть бути з нами, — відповів Владислав, — зате ми маємо більшість, і то найкращих.

— То, може, й колишній єпископ Сильвестр, що через тебе проливав сльози на зборах і через тебе зрікся своєї посади, пішов із тобою? — запитав Вітіко.

— Сильвестр уже немічний, — пояснив Владислав, — і не покидає свій монастир.

— Владиславе, — мовив Вітіко, — з людей, які зламали свою присягу, дану в Садскій, у Моравію пішли тільки ті, хто вчинив це задля не своєї країни, а своїх потреб і тепер знову порушив нову присягу. Я здогадувався про це, коли Начерат промовляв на з’їзді у Вишеграді, й пересвідчився в цьому, послухавши розмови на одному святі в садибі Плака. Князі, сини з роду Пржемисла, зреклися вірності своєму родові, бо ж повстали проти найвищого сина роду, якому підпорядковані і якому повинні коритися, повстали, щоб мати вигоду для себе; а син Оттона Чорного Оттон, якого князь повернув із вигнання, давши йому Оломоуцьке князівство, не тільки невірний, а й невдячний; Конрад, що не має ніяких прав на князівський престол, намагається купити його, бо ж, як ти кажеш, в одному документі пообіцяв своїм помічникам поступки, яких вони, певне, вимагали за своє сприяння, а ти, Владиславе, зрікся сам себе.

— Вітіко, невже ти, найвірніший слуга Собеслава, хочеш відступити від нього?

— Я не відступаю від Собеслава, я й далі вірний йому, — заперечив Вітіко. — Твій батько покликав мене до себе, коли сказав на смертному одрі: «Мій первородний сину Владиславе, німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з'їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава». Я закарбував ці слова глибоко в своїй душі, бо вони видалися мені дуже знаменними. Твій батько визнав вибір свого небожа й дав тобі пораду відмовитися від права на наступність у владі над землями, щоб не порушити добробут держави. Ти міг би не виконати волю батька, але ж ти тоді не сказав нічого, ти міг би зі зброєю виступити проти свого двоюрідного брата, щоб обстоювати своє право і занапастити добробут країни; чимало людей підтримали б тебе, можливо, ті найкращі, які тепер проти тебе, і я б, звичайно, пішов під твої знамена, але ти сам зрікся свого права, бо став прислужувати іншому, що хоче стати князем. А тепер визнання Владислава вустами твого батька — це вже утверджене право, його визнали всі, хто обстоював тебе і право у Вишеграді: шляхетний Дівіш, вірний товариш твого батька, що врятував йому життя від змовників, Болеміл, мудрий старий чоловік, що з таким страхом застерігав від жахіть війни за наступність, добрий Любомир, що закликав з'їзд вислухати мене, посланця твого батька, потім Вшебор, що благав ушанувати страждання твого батька, Юрик, Хотимир, військовий проводир Сміл, а передусім бездоганний єпископ Сильвестр, який через тебе занапастив своє чисте життя, — всі вони визнали і обстоюють тепер нове, вже утверджене право, яке ти сам своїм учинком покликав до життя. Ти кажеш, мовляв, я не вірний. А чи вірний ти син свого батька, що був, як панував, поміркований, що не давав панам гнобити народ і сам не пригноблював його, і навіть у мить смерті виявив ще більшу поміркованість, поставивши інтереси країни вище від інтересів своїх дітей? Він дав тобі пораду, я можу навіть сказати, наказ, щоб ти скорився, він не даремно дав її тобі перед такими численними свідками, бо хотів, щоб ніхто тебе не обстоював, коли ти висунеш свої претензії. А чи вірний ти син своєї матері, що тужила за покійним чоловіком, аж поки їй розбилося серце, і чи вірний ти князь самому собі, якщо став посіпакою посіпаки. Я лишився вірним тому, що вважав за свій обов’язок. Я бачу тепер дуже виразно, де лежить правдиве і добре, як казала Болеслава, шляхетна дружина Любомира, я зрікаюся тебе і буду від цієї миті помічником і людиною великого князя Владислава. Ті, хто тут зі мною, не підпорядковані мені, я з ними лише як земляк, я сам вирішую за себе і не знаю, що вони робитимуть, але, якщо вони дослухаються до моїх слів, то підуть до князя; тільки одне я знаю твердо: якщо ти зі своїми вершниками захочеш зачепити бодай волосину на моїй голові, вони як вірні земляки не кинуть мене напризволяще.

Поки Вітіко промовляв, із садиби виходило дедалі більше чоловіків і ставали щільною лавою позаду нього, тримали списи в руках і поглядали на князя. А той крикнув:

— Ну, то йди собі до Владислава, ти, кривоприсяжний пес, що їв хліб мого батька у Гості й скористався добротою моєї матері, але знай: коли я з тобою зіткнуся в боротьбі, в твоїх жилах не лишиться жодної краплі крові, якої б не випила земля, а коли тепер тобі з твоєю зграєю заманеться зашкодити вершникам, що стоять тут навколо, то ми зі своїми звиклими до війни мечами завдамо вам незмірної ганьби раніше, ніж ви заподієте нам бодай найменше зло.

— Заспокойся, Владиславе, — мовив Вітіко, — коли натрапиш на мене в битві, роби зі мною все, на що тобі сили стане, а коли я йду на битву, то не тому, що прагну зберегти завдяки цьому своє життя, але тут я не хочу нападати на тебе. Якщо оці люди навколо мене йдуть до князя, ми знайдемо тебе під час битви, а оскільки ти допоміг полити кров’ю і спалити вогнем невинну землю, бо ж став слугою бунтівника, ми будемо захищати цю землю в боротьбі, хоч як добре або погано вміємо воювати, бо ж ми з Лісового краю.

— Слушно! — гукнув чийсь голос позаду Вітіко.

— Слушно! — загукали численні голоси.

Після цих вигуків Владислав сказав щось своїм вершникам позаду, ті ледь повернули в бік і поїхали, прикипівши очима до гурту людей навколо Вітіко. Подолавши певну відстань, вони повернули остаточно і помчали геть. Але поїхали не на захід, щоб, як казав Владислав, розвідати, а на схід, звідки й приїхали.

Вітіко стояв спокійно, так само й люди позаду нього.

Коли вершники були вже досить далеко і видніла лише хмаринка куряви над ними, Вітіко обернувся до своїх людей і мовив:

— Ви щойно чули, чого вони хочуть. Балакучість цього чоловіка розкрила нам більше, ніж ми мали змогу дізнатися коли-небудь. Вони навіть склали документ, на якому записано, скільки новий великий князь матиме менших князів і високих панів, коли вони висадять його на князівський престол, і ціну заплатить не він, а народ і дрібні люди, захистом яких високі пани, як щойно сказав цей чоловік, так тяжко докоряли князю Владиславу. Через те сини Пржемисла пішли всупереч законові крові, бо ж хотіли грабувати, через те могутній пан і лех Начерат поїхав у Моравію, бо ж не мав уже тієї переваги, яку мав завдяки піднесенню Владислава, що раніше спілкувався з його синами і друзями, і тепер шукає її в Конрада. Мудрий Болеміл усе передбачив, бо ж казав у Вишеграді, що панам завжди доведеться знову обирати князя, якщо обраний не віддаватиме їм належного. Щодо мене, тепер я вже знаю, що мені немає потреби марнувати час на розвідки, я їду до великого князя. А вам, хоч яка ваша воля, думаю, вже не треба лишатися в цій садибі, щоб не прийшли морави й не обступили вас облогою, внаслідок якої підупаде або зникне ваша сила, бо вона й тепер невелика, а треба бути там, де вона справить вплив, посприяє перемозі.

Після цих слів наперед вискочив Ровно і вигукнув: