Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Настали лагідні весняні дні, чагарники на горі Високій укрилися зеленим листям, на луках заясніла трава, піднялася озимина. Лани, де мала рости ярина, ще не засіяли.

Невдовзі в ту місцевість прибув ще й Ровно зі своїм загоном, а оскільки люди з Плани блукали по околицях, то здибалися з його людьми, і Ровно разом з ними теж зайшов на садибу. А невдовзі прибули й Озел зі своїми трьома синами, Діт із Ветржні, чоловік, що жив на Влтаві в садибі Затес, потім чоловік із Гори, Вольф із Суша і Вернгард із Затоня. Кожен привів із собою свій загін. Згодом прийшли люди з Фримбурка, Гореца, Гленіце і, розпитавши людей Діта з Ветржні та з башти Ровна, теж зайшли на територію садиби, прийшли й люди, що викорчовували ліс на новій вирубці у Светлику, з Черної, з Митини, з Кутової вирубки, з Ратової, за ними прийшли люди, що жили нижче на Влтаві, де вони корчували ліс коло Фримбурка, потім люди з хатин на скелях коло Влтави, які мали назву Рожмберк, там Вітіко колись обідав разом із Флоріаном; крім того, люди з хатин на південь від галявин у лісі святого Хоми. З хат Митини, звідки походив рід Вітіко, прийшов слуга Якоб із кульгавим конем.

Усі зібралися в садибі й присягнули триматися разом. Їли харчі, привезені з собою, а щоб мати воду, почистили і опорядили криницю. Водночас почали рити рови і захищатися гостроколом.

Одного дня до садиби під'їхав загін гарних вершників, їх очолював юнак у небесно-блакитному вбранні з однією білою пір'їною на голові. Він під’їхав ближче і оглянув садибу та укріплення. Вітіко сів на коня, відчинили ворота з колод, і він виїхав у супроводі численного пішого загону. Під’їхавши до юнака, крикнув:

— Владиславе, сину князя Собеслава!

— Я саме той, коли ти назвав! — відповів юнак у синьому вбранні. — Вітіко, вірний друже мого батька, Вітіко, що тебе шанувала і обдарувала моя мати, як радіє моє серце, що я бачу тебе!

З садиби вийшло ще багато піших воїнів, і всі поставали півколом позаду Вітіко. Так само стали й вершники позаду Владислава.

— Вітіко, тепер настала пора, — заговорив княжич, — змити заподіяну нам ганьбу, позбутися глуму, якого завдали моєму батькові, помститися за страждання, які була змушена терпіти моя мати, і знову відновити все правдиве. Ти і люди, які підпорядковані тобі, наче обрані для цього.

— І як це має статися? — запитав Вітіко.

— Усе добре впорядковане й готове для успіху, — відповів Владислав. — Ось послухай. Той, хто позбавив мене князівського престолу і зробив мене своїм підлеглим, ще й позбавив мене моїх маєтностей. Він забрав у мене Оломоуцьке князівство, яким я володів, і дав його Оттонові, синові Оттона Чорного, викликавши його з Русі. А мене змусив переїхати до нього в Прагу. Але позаминулої зими я втік від нього й перебував у свого королівського родича в Угорщині. Тим часом він, хоча великі лехи ще за життя мого батька, славетного князя Собеслава, зламавши свою присягу, обрали його у Вишеграді князем, порушив права їх усіх, відсунув їх убік і діяв без їхньої поради та підтримки. Вони відступилися від князя, і ті, хто завзято обирав його, обернулись тепер проти нього. Великий і могутній Начерат тепер у Моравії, і так само його син Дус і брат Зната. Крім того, є старий і заможний Мікул, Юрата, старий Родміл, потім Грозната, Славибор, Домаслав, Кохан, Богуш; потім молодий і сміливий Мілгост, Стрих із Плаки, молодий Мікул, Богдан, Бенеш і морави Дрслав, Мірета, Зибота, Собен, Треба, Стибор і дуже багато інших. Я пішов до них, щоб помститися. Вони створили союз, і хочуть запровадити іншу владу. До того союзу вступили князі з роду Пржемисла: Вратислав, князь Брно, Конрад, князь Зноймо, Оттон, князь Оломоуцький, якого Владислав повернув із Русі, потім сини Борживоя, Владиславового дядька, Леопольд і Спітигнев. Всі вони обрали Конрада зі Зноймо князем Богемії і Моравії. Його військо стоїть десь менше ніж за дванадцять годин ходу звідси на схід. До нього ненастанно підходять загони, а якщо вони споряджені, то до нього зберуться всі можновладці й виступлять проти Владислава, щоб знищити його, бо він хотів ослабити панів і зміцнитися з допомогою малих людей і народу.

— Владиславе, а чи ти достеменно знаєш і чи не одурили тебе? — запитав Вітіко.

— Люди, які зі мною, — відповів Владислав, — походять із найкращих родів, вони мандрують усюди, щоб з'ясувати стан і події в країні, й можуть запевнити тебе, що я кажу правду.

— Високий князь каже правду! — гукнув чоловік у темно-червоному вбранні, що стояв у передньому ряду загону.

— Він каже правду! — загукали численні голоси.

— Вітіко, ти також, якщо ти з нами, — проказав Владислав, — побачиш документ, на якому все розписане. Там є імена, які я називав тобі, і визначено майбутні права, що їх майбутній князь має дати тим, хто обере його і хто хоче воювати за нього. Ми ще тільки проїдемо по полях коло Сухдола, де хочемо оглянути все в західному напрямі. А ти тим часом можеш упорядкувати людей, щоб потім разом із нами безпечно приєднатися до війська.

— Ти кажеш, що всі можновладці обох земель тепер із тобою? — запитав Вітіко.

— Так, — запевнив Владислав.

— Ти не назвав Здика, єпископа Оломоуцького, що на з'їзді у Вишеграді найревніше обстоював вибір Владислава князем Богемії та Моравії.

— Здик — зрадник, — відказав Владислав. — Він уже знав думки та наміри мого двоюрідного брата Владислава, знав, що він пригнобить шляхтичів і піднесе дрібноту та єпископів, саме тому він так завзято сприяв цьому виборові, а тепер покинув свою єпископську кафедру та Моравію і пішов у табір Владислава.

— Ти не назвав старого леха Болеміла, — мовив Вітіко.