Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Литаври дали сигнал готовності до походу, король став попереду, і вершники поїхали на луку. На луці сам король перший зайшов у воду, одразу за ним Дипольд, потім Велислав, Звест, Бенеда; Пржедбор заскочив у воду з конем так, що аж розбризкалась піна, Кохан одним стрибком опинився в річці, Богдан також, Вітіко пошукав місця і зайшов у воду на чолі всіх своїх лісових вершників, так само й Ровно зі своїми людьми, Діт із Ветржні, Діт із Прахатіце, Озел зі своїми синами, і отак усі з Лісового краю. Навіть літні проводирі та лехи не лишилися позаду, вершники тиснулися так, що в таборі не лишилося нікого. Невдовзі широка поверхня текучої води вкрилася кіньми і людьми, тварини пливли і линули до берега, люди намагались підтримати себе на плаву і навіть направляти коней. Коні і люди тягнули одне одного, багатьох зносило течією. Зрештою перші допливли до берега, потім багато людей, потім ще більше, аж поки в річці не лишилося нікого. Виїхали на тверду землю і під звуки литавр та ріжків стали в бойовий порядок. На тих, кого ще не було, не чекали.

Владислав повів загін берегом проти течії, і невдовзі вершники підскочили до ворогів. Ті були не готові до бою, тож вершники налетіли на них, оточили з усіх боків, несамовито вимахували зброєю й перебили чимало, багатьох полонили. З обох сторін піднявся крик до небес: чехи радісно кричали про перемогу, міланці нарікали на несподіване лихо.

Воїни в таборі імператора почули гамір і крики й поквапились до води. Думали, ніби до міланців прийшла підмога, але, впізнавши звук чеських литавр і побачивши, як чехи винищують ворогів, радісно закричали з приводу такої перемоги і з подиву, як можна було перебратися через бурхливу річку. Сам імператор підійшов до річки і приглядався, як на тому березі б’ють ворогів. Звістка про бій поширилася на всі інші табори, зусібіч підбігали воїни.

Коли міланці стали тікати, Владислав наказав своєму братові Дипольду переслідувати їх із численним загоном добірних вершників. Сам Владислав із рештою людей подався до мосту, і всі заходилися ревно працювати, щоб відновити міст. Імператор зі свого боку теж звелів узяти все потрібне і стати до роботи. Але впала ніч, а міст був ще не готовий. Повернувся Дипольд зі своїми вершниками. Люди тепер узялися зміцнювати табір ровами і валами. Лісові вершники, які разом із Вітіко гналися в загоні Дипольда за ворогами, тепер завзято вимахували лопатами, тож табір невдовзі був готовий. Потім воїни покріпилися наїдками та напоями і спали вночі просто неба.

У пітьмі було видно, як горять села, хати і замки.

Тільки-но засіріло, і чехи, і люди імператора знову заходилися відбудовувати міст. Потім надійшла вістка, що підступає міланське військо, яке Ґорґондзола послав для оборони мосту. Король скликав раду й вирішили, що треба вийти якомога далі назустріч ворогам. Наперед вислали загін добірних воїнів, щоб дізнатися, де вороги і скільки їх. Загін зіткнувся з великим міланським військом, одразу почався бій, міланці билися дуже відважно. Звест, дуже шанований чоловік, жупан із Мельника, впав, на смерть уражений, із коня. На шляхетного леха Дива наскочив дужий міланець і вбив його ударом по чолу, але син його сестри підскочив до міланця й відтяв йому голову. Як учора Одолен долав хвилі, так сьогодні він долав ворогів. Велислав рушив зі своїми людьми вперед, Пржедбор також, Божебор бився так, ніби хотів вибороти для себе велич корони, Кохан і Богдан діяли так, як і нахвалялися на з’їзді в Празі. Вершники з південного Лісового краю, були, як і в попередніх битвах, на правому фланзі, і, як піші воїни на горі Високій зімкненою лавою наступали на ворога, так тепер вершники на кониках тісно напирали вперед, тож, як казав Зіфрід із Мілнета, мовляв, вони б не лишили загонам Вратислава жодної травинки, тепер вони не лишали нічого міланцям. Вітіко був попереду й віддавав своїм ясним голосом накази, і воїни часто позирали на його сині очі. Ровно та інші йшли вперед одночасно з Вітіко. На лівому фланзі лісових вершників уже не було старого Болеміла в паланкіні, до якого колись кожен воїн і близько не підпускав ворогів, зате там билися його внук і правнук, і вони, як і на горі Високій, не поступалися міланцям. По ліву руку від них були Мойслав і Радоста, сини Любомира, а також їхні сини та родичі, і родичі та люди з Дудлебів. А ще лівіше від них стояли родичі Вшебора, що воювали так, наче мали коло себе очі своїх прадавніх владик. А ті вершники Владислава, які лишалися позаду, тепер прискакали на підмогу, і незмірно численніше військо хоробрих міланців похитнулося, а зрештою стало тікати. Вершники Владислава гналися за ними так далеко, як могли, і міланці зазнали такої нищівної поразки, яких у них було небагато. Вершники, повернувшись, вели з собою багато полонених, серед них сімдесят шляхтичів.

Але й після цієї битви не було ніякого відпочинку, бо король із великим числом людей працював коло мосту. Решта його воїнів будували з плотів та дерев міст для піших.

Міст коло Кассано нарешті полагодили. Імператор перший переїхав по мосту й поїхав до короля Владислава, що чекав його стоячи. Під’їхавши до короля, імператор спішився і міцно обняв його. Воїни зняли радісний крик.

Услід за імператором на міст ринуло військо.

Даниїл, дізнавшись про цю перемогу короля Владислава, вирішив якнайшвидше дістатись до нього. Вийшов на міст, але чимало його земляків теж квапилися на той берег до своїх, їхній шал годі було стримати, люди товклися, душились, ранились. Уже казали, що міст от-от обвалиться. Даниїл, проте, втримався на мосту. Втішав поранених, на яких натрапляв, і щасливий підійшов до короля. Вони привіталися, Даниїл благословив короля з перемогою, король подякував, обидва радісно загомоніли. Тільки одне засмутило: надійшла вістка, що Младорка, зброєносець єпископа, лежить серед полеглих.

Міст імператора обвалився, і чимало людей утопилося. Воїни знову заходилися лагодити міст.

На мосту чехів проводирі хотіли керувати переправою, але й там панувала пожадливість, міст обвалився, і чимало людей загинуло. Люди знову заходилися скріпляти його.

Двадцять п’ятого дня місяця липня останні загони війська переправились через річку Адду.

Владислав подбав про полеглих і поранених, упорядкував свої загони, подякував тим, хто разом із ним переплив річку, і тим, хто прийшов пізніше. Тиснув багатьом людям обидві руки, скажімо, Одолену, Бернарду, Велиславу, Вітіко. Потім дозволив війську короткий перепочинок.

Церковні і світські князі Німецької імперії, а також вірні шляхтичі Ломбардської землі прийшли до короля Владислава й висловили шанобливий захват перед його звитягою, похвалили мужність його людей. Прийшли архієпископи Майнцький, Трірський і Кельнський, прийшов Генріх, герцог Австрійський, Фрідріх, герцог Швабський, Конрад, пфальцграф Рейнський, Генріх, герцог Карінтійський, Людовік, ландграф Тюрінзький, Бертольд, герцог Церінґенський, маркграф Монтферратський та інші.

Вітіко вишикував своїх людей у порядку, в якому вони йшли в поході аж до річки Адди. Потім подякував вершникам за їхній подвиг, як і під час моравської війни дякував своїм людям після битв. Пораненим він забезпечив добрий догляд. Згодом записали імена тих, кого не стало. Вітіко з’ясовував, щоб, як і завжди, дізнатися про їхню долю, а згодом повідомити про те родичам. Перед його наметом майоріла малинова корогва, яку Владислав дав лісовим людям. Коли все впорядкували, розпалили багаття і заходилися готувати страву.

Цієї миті до Вітіко в намет приїхав Генріх, Бертин батько. Він говорив про перемогу короля Владислава і хвалив дії Вітіко, а той радів зустрічі з тестем. Прийшов і Ґебгарт, Генріхів брат, і хвалив два останні дні. Прийшов і Генріх фон Офтерінґ, лицар фон Кюренберґ, Удальріх фон Марбах, Верінгард фон Брун, Хунрад фон Ашпарн, Гартунґ фон Руенек, Мархард фон Гінтберґ, Вольфтріґіль фон Штайн, Тьємо фон дер Ауе, прийшли Вольфґанґ з Ортау, Рудольф фон Берґгайм, Ганс фон Верте і Адальберт фон дер Ау. Вони щиро раділи славі, якої заслуговували дії Вітіко, а Тьємо обняв його й крикнув:

— Ти майже не менш відважний, ніж ми за давніх часів, тільки не такий веселий! А шкода. Коли всі, що тут співають і переказують, співатимуть і розповідатимуть про вашого лицаря-короля, про Одолена, Бернарда, про тебе, Велислава та інших, чиїх імен я не можу вимовити, вони не зможуть сказати про тебе, що ти був веселий і жвавий, немов квіт лицарства, а отже, розкішний портрет буде не завершений.

— Я селянин, — пояснював Вітіко, — і стою, Тьємо, далеко позаду тебе, і про мене ніхто не співатиме і не розповідатиме.

— А звідки ти знаєш? — мовив Тьємо. — Про нас усіх співатимуть і розповідатимуть: про чепурного Деґена, імператора Фрідріха з рудою бородою, про короля Богемії, ясновельможного герцога Австрійського, герцогів Карінтійського, Далматського, Церінґенського і Швабського, про князів, єпископів, архієпископів і про всіх, хто тут ще є. Про нас і про славетну війну проти міланців люди розповідатимуть аж до Страшного суду, а ми, Рудеґер, Деґен, Хунрінґ, я та інші ще вчинимо під Міланом якісь подвиги, варті переказів! А у вашому таборі є вже один побожний і миролюбний чоловік, який записує все, що діялось: Віцентіус, писар вашого єпископа. Той побожний чоловік, коли виникла небезпека на мосту, пішов від вас повз нас до герцога Карінтійського і там провів ніч.