Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Прийшли посланці міста Мілана і сказали:

— Добре і вірне місто Мілан приносить його величності імператорові, що є королем італійської Ломбардської землі, своє пошанування та підлеглість. Добре і вірне місто Мілан ніколи не зневажало прав короля і не порушувало їх. Король має право нагороджувати найвищих панів, має право скликати феодалів, має право видавати закони на імперських з’їздах, має право призначати суддів та нотарів, призначати своїх намісників і вимагати, щоб його військо забезпечували під час походів. Добре і вірне місто Мілан має ревне прохання, щоб ці права були міцно утверджені. Франкський король Карл отримав римську імператорську корону від святого отця. Він завоював Лангобардське королівство, повалив лангобардського короля і сам став лангобардським королем. Оскільки згодом німецькі королі стали наступниками Карла, то й отримували від святого отця римську імператорську корону і ставали королями Ломбардської землі. Але королі рідко перебували в самій Ломбардії, тож пани в замках удавались до сваволі та насильства. Тоді бідолашні міста почали самі собі зараджувати, їхні жителі нагромаджували знання й засоби, об’єднувались, провадили тривалу боротьбу, щоб пани не могли зашкодити їм. Відтоді вони виробили принципи, на основі яких провадили своє життя. Так сталося в багатьох містах і так сталося в доброму та вільному місті Мілані. Оскільки це так, місто повинно мати право брати участь у виборі свого короля, повинно брати участь в ухваленні законів на імперських з’їздах, і всупереч його волі йому не повинні призначати ніякого королівського намісника, ніякого судді, нотаря чи консула, ніякого старшого. Королю міланці завжди посилатимуть багаті подарунки, даватимуть йому досить грошей для покриття витрат країни і мірою своєї спроможності розважливо сприятимуть утриманню його двору й забезпеченню війська, коли він буде в країні. Міланці завжди будуть смиренними підданими, а князі його імперії отримають великі подарунки і свідчення поваги, щоб це все здійснилося.

— Тож повісьте їм на шию мертвих собак і проженіть із табору! — крикнув Фрідріх, герцог Швабський.

— Не суди сам, — стримав його імператор, а потім звернувся до посланців: — Ви не відступили від правди, розповівши, як влада перейшла до німецьких королів. Але схибили, розповівши, як треба застосовувати ту владу. Короля ви хочете обирати, король повинен видавати закони, які ви хочете, король має призначати намісника, якого ви хочете, і король повинен отримувати те, що ви дасте йому. Тож де тоді король? Ви кажете, що ви змушені самі собі зараджувати. А хіба лихо не виникло тому, що влада короля була надто слабкою? Тому й виникли несамовиті війни проти панів у країні, війни міст між собою. Ті війни виникали через короля чи через вас? Ви прагнете бути вільні від гноблення і гнобите інших. Хіба не ви жорстокіше сплюндрували місто Лоді, ніж будь-який чужоземний завойовник? Ви думайте, я забув, що, коли я повертався з Рима, ви в змові з веронцями збудували міст, який мав обвалитися під моїм військом, і що ви заманювали мене в ущелини, щоб я там загинув? Думаєте я забув, що ваша Тортона, яку я зруйнував, одразу відбудувалася і ввійшла до вашого союзу, що ви воювали з моїм вірним містом Павією і дали йому правителя з Мілана, що ви воювали з моїм маркграфом Монтферратським і здобули його замок, що ви знову втягнули в свій союз Брешію і П'яченцу? Невже я маю забути, що ви щойно перед моїми вухами намагалися прихилити до себе князів, щоб вони задовольняли вас?

На ці слова відповів один з посланців:

— Ми нічого не знаємо про зраду коло Верони, жителям Тортони, коли вони будувалися, ми надали сусідську допомогу і боронилися від тих, хто прагнув гнобити нас. Ми були тільки вірними підданими короля. Що стосується війни міст між собою, то у вільній державі це так, кожне місто має свою любов і ненависть.

— Ти сказав, — мовив імператор, — що ви вільні держави, а вільна держава — не підданий. Якщо місто Мілан вірне і потребує захисту, то гукайте короля, як робили інші вірні міста. Ви висловили сьогодні слова панування, а чи немає у вас слів покори?

— Ми за дорученням принесли смиренні прохання наших людей нашому королю, — відповів посланець.

— Отже, на цьому кінець, — мовив імператор. — Превелебний архієпископе Майнцький, як називають те, що робить Мілан?

— Бунт, — відповів архієпископ.

— А ти, Кельнський? — знову запитав імператор.

— Бунт, — відповів архієпископ Кельнський.

— А ти, Трірський?

— Бунт, — відповів архієпископ Трірський.

— А ви, решта? — запитав імператор.

— Бунт, — відповіли всі в один голос.

— Тож ми мусимо з нашим військом просуватися далі, щоб побачити, чи не змінить Мілан свою думку, — проказав імператор. — А ви, посланці, йдіть звідси. Ясновельможний королю Богемії, ясновельможний герцогу Австрійський, прошу вас: накажіть людям зі свого війська, щоб вони вивели оцих за межі табору неушкодженими.

Король Богемії послав по Вітіко, герцог Австрійський — по Хунрінґа. Обидва прийшли з загонами і повели міланських посланців геть. Від тієї миті почали готуватися до походу на Мілан.

Владислав, король Богемії, зняв свій табір першим і став на чолі війська. Військо спершу рушило на Бланкануґу, а звідти на Кассано, де був великий міст через річку Адда. Дійшовши до річки, побачили, що міст зруйновано, а розвідники доповіли, що всі інші мости поблизу давно вже зруйновані.

Отже, імператор став табором коло зруйнованого мосту, за тисячу кроків від нього вгору проти течії став король Богемії, його брати Дипольд і єпископ Даниїл. Решта князів і панів розташувалися трохи поодаль ззаду.