Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Вода в Адді внаслідок злив високо піднялася, а на тому березі стояло понад тисячу добре озброєних міланських воїнів, була ще велика юрба лучників і метальників. Оскільки обидва війська стояли на протилежних берегах, міланці зі своїх катапульт метали стріли, списи, каміння.

Імператор зібрав князівську раду. У великого мосту була зруйнована тільки одна частина: та, що прилягала до ворожого берега. Вирішили з мостових конструкцій, які були в обозі, і з деревини дерев і будинків, де натраплять на них, відбудувати зруйновану частину. Треба збудувати катапульти, щоб метати стріли та каміння у ворогів, які стояли навпроти, і під тим захистом можна було б легше працювати на мосту. Тим часом треба пильно дослідити берег, чи немає десь броду для вершників або якоїсь іншої сприятливої обставини для перетину річки.

Двадцять третього дня місяця липня Вітіко в супроводі Урбана й Матіаса, а ще Одолен, Велислав, Богдан, Сезима, Богуш, Бенеда і Бернард, син простого чоловіка Собеслава, поїхали на розвідки, але нічого не знаходили. На луці коло Корнельяно неподалік від табору Владислава річка текла спокійніше, і Одолен сказав:

— Тут наші вершники, певне, перепливуть, тоді ми вдаримо ворогу в спину, і нам наче з неба впаде незрівнянна перемога.

— Мій кінь переправить мене на той бік, — мовив Вітіко, — лісові коні перепливуть, а коли й інші коні матимуть силу, справді може статися те, що ти кажеш, і тоді буде змога збудувати міст через річку.

— Я легко перепливу, — запевнив Велислав.

— І я! І я! — загукали решта.

— А щоб усі вершники нашого короля побачили, що це можливо, — крикнув Одолен, — я одразу заїду в річку й перепливу її. А ви розкажете королю й покажете всьому війську.

Тільки-но він проказав ці слова, всі побачили, як у річці пливе щось схоже на живу істоту. Невдовзі вже роздивились конячу голову, а на шиї коня — голу людську руку і людське тіло поряд із кінським тулубом. Кінь і людина підпливли ближче, і невдовзі на берег посеред людей Вітіко виїхав голий вершник на буланому коні.

— Вольф! — гукнув Вітіко.

— Я привів собі коня, — мовив Вольф, трусячись на коні, — тепер він належатиме мені. Там були вершники і прив’язали своїх коней до дерева, на мить пішли дивитися на щось, я скинув одяг, переплив на той бік і взяв коня.

— Де ті вершники? — запитав Богуш.

— Далі проти течії, я сплив униз, щоб вони вже не бачили мене, — відповів Вольф.

— Тож іди по свій одяг, — мовив Вітіко.

— Якщо хтось потримає мого коня, щоб я пішов по одяг, — сказав Вольф.

— Я потримаю, — зголосився Матіас.

Вольф зіскочив на землю.

— Ну, ти молодець! — усміхнувся Одолен. — Ти зробив те, що мали зробити ми і що я зроблю тепер, а ти повинен бути лицарем!

Сказавши, Одолен чимдуж заскочив у річку, і його кінь поплив. Бернард і Богуш пішли за ним, але Богуш повернувся.

— До короля! — наказав Вітіко і помчав учвал до намету короля, решта скакали за ним.