Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я розмовляв із кількома людьми, — відповів Вітіко, — а тепер шукаю превелебного єпископа Сильвестра.

— З ним мав розмовляти превелебний кардинал, — пояснив Любомир, — бо звелів погукати до себе його і старшого священика Даниїла.

— Я бачив, як він розмовляє з ними, — кивнув головою Вітіко.

— Моя господиня зрадіє, — казав далі Любомир, — коли ти вже житимеш у своїй фортеці і зможеш, як обіцяв, трохи довше погостювати в нас. Тепер настануть мирні часи і ми матимемо змогу розмовляти про те, що ми хочемо зробити в нашій країні, в нашій місцевості й серед наших людей. Болеслава ще може багато розповісти тобі про те, що могло б піти тобі на користь.

— Коли в країну прийде весна і наш ліс зазеленіє знову, — мовив Вітіко, — я вже житиму, як ви кажете, у фортеці. Тоді я вже попрошу на якийсь час про дружню гостинність у Дудлебах, а також і вас проситиму, щоб і ви зі своїми людьми не погребували шанобливо запропонованою гостинністю мого дому.

— Я був на початку будівництва твого дому, — мовив Любомир, — тож годиться поглянути на нього й тоді, як він буде готовий.

— Але приїжджайте не самі, — нагадав Вітіко.

— Ми приїдемо в твій дім, — пообіцяв Любомир, — і будемо їздити частіше, і приїдемо й тоді, коли там запорядкує молода господиня замку.

Вітіко промовчав, тож Любомир казав далі:

— Коли ми спокійно відійдемо в інший світ, бо ж наші голови вже сиві, в країні мають бути ті, чия голова ще не посивіла, а після них — знову ті, чия голова ще темна чи русява. Вітіко, ти добрий чоловік, і ті, хто прийде після тебе, теж будуть добрими людьми.

— Це все ще в майбутньому, — мовив Вітіко.

— І майбутнє справдиться, — запевнив Любомир. — Але одна річ є не дуже далеким майбутнім, і я бажаю тобі багато щастя і здоров’я.

— Усе в руках Божих, — мовив Вітіко, — і нехай мирні роки, яких ми чекаємо, будуть сповнені благословення.

— І нехай ми допоможемо запровадити те благословення, — додав Любомир. — Вітіко, заходь до мене, поки ми в Празі.

— Я відвідаю вас у домі вашого роду, — пообіцяв Вітіко, — як і тут знайшов вас.

— Чекатиму, — всміхнувся Любомир.

Вітіко попрощався й пішов далі. Побачив ще багатьох своїх друзів і розмовляв із ними.

Нарешті подали знак, що свято скінчилося, і Вітіко з кількома своїми людьми, які чекали його надворі, поїхав до свого заїзду.

Свято церкви Святого Віта тривало ще вісім днів. Великий князь і княгиня, кардинал Ґвідо і всі князі церкви та пани обох земель щодня ходили на церковні відправи. Моравські князі молилися перед церквою. З усіх закутків країни ще приходило багато людей, і ті, хто спершу не міг протиснутися до церкви, намагалися потрапити туди згодом. Після відправ кардинал благословляв вірних і благословляв їх, коли вони вже поверталися додому. З південного лісу й далі приходили гурти людей, щоб узяти участь у празьких святкуваннях, і кожен гурт ніс церковну корогву. Люди ставали табором між Вишеградом і правим передмістям. Чимало їх ходили до Вітіко, і Вітіко ходив до них, давав їм поради і, в разі потреби, допомогу. Проказавши молитви і оглянувши в Празі все, що видавалося гідним уваги, люди поверталися додому.

Кардинал Ґвідо відвідував усі церкви і святі місця і скликав різні збори, які відбувалися в його присутності.