Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Опівдні в князівському замку подали обід. Число гостей було таке велике, що столи накрили не тільки в залі, а й у багатьох кімнатах. Князі церкви в найпишніших шатах теж були присутні на обіді. Князь і високі та низькі пани обох земель пишно вирядились, а жінки та дівчата хизувалися вишуканими сукнями і оздобами. Моравські князі сиділи в шовках та оксамиті, золоті та самоцвітах на почесних місцях неподалік від князя. Вряди-годи з внутрішньої тераси долинали звуки сурм, дудок і сопілок, а інколи долітав спів знадвору.

Після обіду гості зібрались окремими гуртами і розмовляли або ж ходили, розмовляючи, по покоях.

Вратислав із великим князем підійшов до Вітіко, подав йому руку й мовив:

— Вітіко, те, що ти так зневажливо дав нам утекти, образило мене тяжче, ніж дурнуваті слова несамовитого Одолена. Нічого не кажи, ти діяв розважливо і справедливо. Ми радили Конрадові зняти облогу. Якщо будеш лехом, як я казав, бажаю тобі всякого щастя, ти матимеш високі помисли.

— Вітіко, — мовив князь, — союз став більшим, як ти колись казав мені в таборі в моєму наметі. А тобі, Вратиславе, я скажу, що він мені того вечора признався, що хотів уберегти від помсти і неласки синів Пржемисла.

— Я знав це, — мовив Вратислав, — і якщо це стало для нас приниженням, то ми шукали приниження. Ми могли натрапити на ворогів, які поводилися б інакше. Коли приїдеш до Брно, двері замку будуть відчинені для тебе, і тебе вшанують, коли ввійдеш.

— А коли ми всі, що тепер об’єднані, приїдемо полювати в твої хвойні ліси, як обіцяли коло Чинова, — проказав князь, — ти нас приймеш і почастуєш.

— Ясновельможний князю Владиславе, я теж можу дати шматок хліба й місце в домі, який я маю завдяки твоїй ласці, — озвався Вітіко. — А те, що я зробив, високий князю Вратиславе, я зробив тому, бо так мені спало на думку. Коли я приїду до Брно, то не забуду прийти до тебе з шанобливим вітанням.

— Усі люди діють так, як спадає їм на думку, — проказав великий князь, — але думки бувають різні. Ми колись навмисне поїдемо в Брно, і тоді ти, Вітіко, поїдеш із нами, але візьми іншого коня, ніж того, що тільки ступою може рухатись.

— Колись він був проворніший, — усміхнувся Вітіко.

— Та годі вже про нього, — махнув рукою князь.

Вони ще розмовляли, як підійшли Оттон і Владислав і теж долучилися до розмови. Звернулися до Вітіко й подякували йому за те, як він поставився до них під Пльзенем, а Владислав подякував йому за захист від Одолена. Після цієї розмови великий князь і моравські князі відійшли від Вітіко.

Трохи згодом до Вітіко підійшов Здик, єпископ Оломоуцький, і сказав:

— Шляхетний лісовий пане, ти собі друзів не шукаєш, вони шукають тебе. Ти ще пригадуєш, як Реґімберт, єпископ Пассауський, сказав: несамовиті стануть ягнятами. Його слова справдились. Але він став могутнім пастухом, перед яким вони стали ягнятами. Ґвідо тяжко працював багато років. Сини Пржемисла здобули сьогодні перемогу, що є найбільшою, яку вони могли б здобути і яку може здобути людина. Народ і вся країна побачили, що на небі є Бог і Бог підносить грішника, який несе покуту; він повідомив йому через церкву про прощення і злагіднив серце князя Владислава, що тепер уже забув несправедливість.

— Князі нині будуть, безперечно, вірні, — зауважив Вітіко.

— Будуть, — підтвердив Здик. — Вони покаялися і знову дотримуються звичаїв церкви і країни. А якщо й забудуть про своє каяття, влада князя Владислава тепер надто велика і тільки зростатиме, тож вони навряд чи щось задумають проти неї.

— Князь Владислав має тепер перед собою вільний шлях, — промовив Вітіко.

— Лихо, про яке здогадувався превелебний єпископ Сильвестр, — мовив Здик, — і про яке говорив шляхетний лех Болеміл, сталося й було подолане. Тепер прийде добро, яке передбачали ті, хто саме тому й посприяв вибору Владислава.

— Він добрий і утверджує справедливість, — мовив Вітіко.

— Ми ще не знаємо, що буде, — проказав Здик, — але щось та буде. Він захищатиме віру, стримуватиме лихих, дбатиме, щоб усі могли задовольнити свої потреби, і пов'язуватиме нашу гідність із гідністю інших країн.