Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Він понесе нашу гідність у далекі країни, — сказав Вітіко.

— Може статися й це, — погодився Здик, — і нехай йому сприяє вірність і радість близьких людей.

— Він сам породжує вірність і радість, — мовив Вітіко, — і згодом їх йому не забракне.

— Таж так, — кивнув Здик. — Вітіко, превелебний і лагідний кардинал Ґвідо був у Пассау, і превелебний єпископ Реґімберт і я розповідали йому про тебе. Він просив, щоб я привів сьогодні тебе до нього. Ходімо.

— Іду, — сказав Вітіко.

Здик повів Вітіко повз багатьох людей до однієї кімнати. Там сидів на стільці кардинал, а навколо нього крутилося багато людей: князі церкви, священики тощо. Вітіко був змушений зачекати, бо було багато людей, із якими кардинал хотів розмовляти. Коли ті розмови скінчилися, Здик повів Вітіко за руку до кардинала. Кардинал побачив їх і махнув їм рукою. Зупинившись перед кардиналом, Здик мовив:

— Превелебний кардинале, цей чоловік — Вітіко, дозвольте, щоб він засвідчив вам шанобу.

Кардинал подав Вітіко хреста, і Вітіко поцілував його. Кардинал потім проказав:

— Мій юний сину, ти послужив церкві у скруті, а в боротьбі ти прагнув миролюбності.

— Превелебний князю церкви, — заговорив Вітіко, — я намагався робити те, чого вимагали ситуація і звичаї, прищеплені мені ще з дитинства.

— І віра, мій сину, яку посадив у твоєму серці добрий священик Бенно, — додав кардинал. — Ти в неділю в лісі, бо ж там не було ніякої церкви, хвалив день, твій кінь спочивав, а ти в самотності молився деревам. Якщо ти намагався діяти так, як вимагала ситуація, то було б добре, якби всі знали, чого вимагає ситуація, і якби всі діяли так, як вимагає ситуація: тоді б вони виконували волю Господню.

— Часто я не знаю, чого вимагає ситуація, — признався Вітіко.

— Тоді йди за своїм сумлінням і так ти йтимеш за ситуацією, — мовив кардинал. — Князь, Вітіко, винагородив тебе за твою службу, і я плекаю бажання, щоб із тобою завжди було благословення, яке дістається добрим. До імен молодих людей цієї країни, які я прагну запам’ятати, я хочу записати й твоє ім’я. Я повідомлю імена цих молодих людей святому отцю як добро, яке приростає. А якщо ти матимеш щастя завітати до Рима, я приведу тебе перед лице святого отця.

— Якщо мені судилося побачити місто вічного життя, — мовив Вітіко, — і якщо мені пощастить постати перед лицем святого отця, я б хотів бути гідним цього.

— Ти будеш гідним, якщо не змінишся, — заспокоїв кардинал і подав Вітіко хрест для цілування.

Вітіко поцілував хрест, потім відійшов разом із Здиком, а до кардинала підійшло багато людей. Здик по дорозі сказав Вітіко:

— Превелебний кардинал їде тепер до Моравії знімати відлучення. Потім повернеться в Богемію, бо матиме ще багато роботи. А згодом звелить викликати до себе священика Бенно.

— Бенно дуже зрадіє, — аж засяяв Вітіко, — бо через своє смирення він ніколи б не пішов до кардинала!

— Превелебний кардинал знає про це, — мовив Здик.

— Бенно живе тепер у нашій садибі в Пржиці, — повідомив Вітіко.