Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Ще спочиваючи, воїни побачили, як просто попереду здіймається в небо стовп диму. Вітіко одразу послав розвідників у той бік. Потім звелів людям отаборитися так, щоб можна було швидко перейти до бойової готовності.

Перше ніж повернулися послані розвідники, прийшли Вакул, син Буша, і Ферін, син Феріна, які теж належали до розвідників Вітіко, і сказали, що горить село Ямніце, княжі люди, які походять із гір коло Польщі, пішли як авангард трохи вбік і підпалили село, забираючи в жителів усе майно, яке могли винести.

Люди в таборі дивилися тепер, як знявся ще один стовп диму в іншому місці, де теж, мабуть, були князеві люди.

Розвідники, яких послав Вітіко, повернулися й розповіли те саме, що й Ферін і Вакул.

Вітіко, коли минув визначений для обіду час, знову дав наказ рушати далі.

Тепер уже ніде не видно було жодної людини, навіть тварин майже годі було побачити де-небудь. Ворони, галки, круки і подібні до них птахи літали поблизу від війська, немов пересувалися разом із ним. Якщо й траплялися хати, їхні ворота та двері були відчинені навстіж, кімнати — сплюндровані. Навіть церковні двері були відчинені, а з церкви повиносили церковне начиння. Трава на луках і посіви озимини були випасені й витолочені, а всі припаси, які можна було забрати, використали для годування коней і волів, які йшли в обозі.

Надвечір люди Вітіко дійшли до села Ямніце. В багатьох місцях ще горів вогонь. А там, де не було вогню, все вже вигоріло, бо ж не було рук, щоб гасити пожежу. Закіптюжені стіни ще стояли або почасти обвалилися, через віконні пройми видніли пусті кімнати, над руїнами ще здіймалися комини. Ніде не було жодної живої істоти.

Вітіко пустив своїх людей почасти через згарище, почасти в обхід його. Споважнівши, люди приглядалися до сплюндрованого села, а жінки нарікали вголос, що все вже винесли.

Від того місця загін Вітіко пішов далі праворуч і вийшов на місцевість, де ще не було воїнів. Лісові люди цілісінький день ніде не бачили ворогів.

Отаборитися на ніч вирішили коло села Петровіце. Поблизу стояли ще дві великі садиби. Люди Вітіко обладнали табір так, як і годиться у ворожій країні. Дослідивши хати і садиби, Вітіко послав туди невеличкі загони, щоб вони забрали всі харчі та фураж, потрібний тваринам, а також речі, потрібні для походу, щоб частину використати одразу, а частину — під час дальшого просування. Воїни привезли на возах трохи збіжжя, борошна, яєць, масла, копченої свинини, пива, вина, сіна й соломи. Розповіли, що хати і садиби стоять відчинені навстіж, а їм пощастило зібрати тільки рештки, що їх жителі, тікаючи, не могли забрати. Але вночі люди з обозу знову пішли в хати й принесли в табір разом з усяким одягом курей та інших свійських птахів.

Вітіко звелів дотримуватись уночі такого порядку в таборі, як і минулої ночі, і кілька разів обходив табір.

Коли споночіло, на обрії знову видніли заграви великих пожеж.

Уранці, як заясніло небо, Вітіко став перед наметом і дивився на місцевість перед собою, намагаючись роздивитися все, що можна. Трохи згодом наказав слузі Якобу:

— Піди до людей із Фрідау й запитай про старого Флоріана, що живе в Лісовому краї в Рихнові, це на південь від лісової пам’ятки на честь святого апостола Хоми.

— Я знаю того чоловіка, — мовив Якоб. — Гульдрик розповідав нам, що він провів вас із Баварії через Лісовий край, тоді, коли ви ще ніколи не були в Митині.

— Так, це той чоловік, — підтвердив Вітіко. — Приведи його до мене.

— Гаразд, — уклонився Якоб.

Якоб пішов і невдовзі повернувся з Флоріаном. Вітіко, що й далі стояв перед наметом, заговорив до нього:

— Заходь зі мною до мого житла. — А вже в наметі запросив: — Сідай, Флоріане, на цей стілець. — Флоріан сів, Вітіко теж сів і сказав: — Флоріане, вітаю тебе від щирого серця. Я сам хотів провідати тебе серед твоїх бойових товаришів, та оскільки можуть примчати посланці і принести звістки, я повинен лишатися коло намету.

— Вітіко, я з радістю прийшов до тебе, — всміхнувся Флоріан.