Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— І ти у свої літа ще пішов на війну, — дивувався Вітіко.

— Люди розповіли, — відповів Флоріан, — як ти був у Дольні Вітавіце й пояснював, чого слід боятися від ворогів і від пана, який прийде в Лісовий край, тоді я сказав собі: ми, що живемо на південь від святого Хоми, маємо за пана, як і решта лісових людей, тільки великого князя, і я багато років тому провів Вітіко, коли він був ще хлопцем, через наш ліс, і через ліси на схилах Влтави, і через Крумлов аж на рівнину, тож, якщо багато лісових людей із Фридави пішли зі старим Венгартом, то й ми не повинні сидіти вдома, а маємо бути разом із людьми з Фридави, і багато людей пішло, і я з ними теж.

— Я з удячністю згадую, — мовив Вітіко, — як ти, домовившись зі своїм родичем, вуглярем Матіасом, що живе під Широкою горою і в чиїй хатині я ночував, забезпечив мені добрий супровід із Баварії в Богемію. Ти живеш у гарному лісі, а на гірському хребті над ним стоять стовпи святого апостола Хоми.

— Він найгарніший серед усіх і навколишніх, і далеких лісів, — запишався Флоріан.

— Може, й так, — погодився Вітіко, — і ти привів людей із гарного лісу, і сам прийшов із ними, щоб допомогти справі великого князя. Я почув про це вчора, зрадів на цю звістку й хотів поговорити з тобою.

— І ми раділи, що ти ведеш нас, — сказав Флоріан, — ти не запанів і добре ставишся до нас.

— А тепер випий зі мною трохи вина і з’їж трохи хліба, — припросив Вітіко.

— З радістю, якщо тобі це до вподоби, — всміхнувся Флоріан.

Вітіко наказав принести зі своїх припасів трохи вина, хліба і два шматки холодної печені, потім поділився всім принесеним із Флоріаном.

Коли вони поїли та випили, Вітіко сказав:

— А тепер піди до людей із Фридави й перекажи їм моє вітання, скажи їм, що ми повинні вірно триматись один одного, а коли все минеться, поговорити про різне на березі Влтави в лісі.

— Атож, неодмінно, — зрадів Флоріан, — ми поговоримо!

Вітіко провів свого гостя до виходу з намету, подав йому руку, попрощався, і старий пішов до людей із Фридави.

Уже проясніло, в таборі відбувалися ранкові роботи, повз Вітіко сновигали воїни з різних підрозділів. Водночас проїздило багато княжих посланців. Двоє вершників несли кожен велику малинову шовкову корогву.

— Зіфріде, ви вже повернулися? — гукнув Вітіко. — Ти розмовляв із князем?

— Так, із ясновельможним князем і єпископом, а також зі старими проводирями і князевим братом, який захищав Прагу, а також з іншим братом, та й з іншими, Велислав вітає тебе, а я привіз подяку від князя, — відповів Зіфрід.

— Ви їхали вночі? — запитав Вітіко.

— Не всю ніч, але проти ранку дуже довго, — відповів Зіфрід.

— Тож поснідайте і подбайте, щоб доглянули коней, — мовив Вітіко. — Ви можете спожити наїдки і напої, які я звелю принести, перед наметом, а позаду є стійла для коней, і мої слуги зроблять усе необхідне. А послання від великого князя ти, Зіфріде, перекажеш перед усіма людьми.

— Може, я спершу повинен розповісти тобі одному? — запитав Зіфрід.