Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ви зберете людей і підете на війну, — пророкував далі Гульдрик, — вони рівнятимуться на вас, а панна з могутнього і славетного роду прийде до вас на край високого лісу, і Раймунд радіє картині, що ви живете серед лісу, і я радію, і Якоб радіє, і Реґіна радіє.

— Гульдрику, — попросив Вітіко, — покажи мені, що тут змінилось на садибі, відколи я був востаннє.

— Ви наказуєте, я виконую, — відповів Гульдрик.

— Тоді одягай шапку, щоб голова не замерзла, — підігнав управителя Вітіко.

— Зараз одягну.

Вітіко підвівся, а за ним підвелися й решта. Вітіко вдягнув шолом, Гульдрик натягнув повстяну шапку, і обидва чоловіки вийшли з кімнати.

Гульдрик повів Вітіко по всіх будівлях садиби. Вітіко все оглянув і хвалив Гульрика та його людей.

— Поля, луки та ліс я огляну тоді, — мовив він, — коли буду тут улітку і на них зеленітимуть трава, збіжжя і листя.

— Гаразд, — кивнув головою Гульдрик, — і ви тоді побачите в околицях, що тут є добре місце для будівництва і, як тепер ліси зазирають у вікна будинку, так і там будуть, з одного боку, Нагловський ліс, Бухловський ліс та Хохмин ліс і відкриватимуться далекі краєвиди; з другого боку — Блекенштайн, Озерний ліс і Гаусберґ, а з третього — верхній ліс і Бланско, що заглядатимуть у високі й широкі вікна, які будуть високо вгорі на гладенькому мурі, піднімаючись понад деревами й кущами.

— Уже сутеніє, — мовив Вітіко, — тож накажи запалити світло в світнику в кімнаті.

— Зараз запалю, — відповів Гульдрик.

Обидва чоловіки зайшли до кімнати.

Гульдрик звелів Реґіні запалити смолисті соснові скіпки й поставити у світник. Реґіна запалила. Коли вогонь розгорівся, Вітіко, Гульдрик, Раймунд, Якоб і Реґіна сіли коло нього.

Трохи згодом прийшов чоловік, який хотів провідати й побачити Вітіко. Потім прийшов ще один, а далі зібралося вже чимало людей, а зрештою так багато, що в кімнаті ніде було ступити. Якоб і Реґіна зібрали челядь з усього будинку, люди порозсідалися навколо, їли хліб і сіль, а Вітіко розмовляв із ними про всяку всячину, а також про війну, яка була навесні, і війну, яка мала початися наступної весни.

Ті, хто жив найдалі, запалювали собі спершу скіпку, а потім засніженою стежкою верталися додому. За ними пішли інші, і зрештою всі гості розійшлися. Вітіко дякував їм за відвідини і просив заходити знову.

Попрощавшись із гостями, Вітіко пішов до своєї кімнати, роздягнувся й ліг спочивати на ліжко, на якому Реґіна постелила солому, хутра й біле грубе полотно. Інші мешканці дому теж полягали спати.

Увечері другого дня, коли в домі вже повечеряли молоком і хлібом, у печі горів вогонь, а в світнику запалили соснові скіпки, знову посходилися люди, і цього вечора їх зібралося ще більше, ніж учора.

Так само сталося й увечері третього дня, і четвертого дня і п’ятого.

П’ятого дня Вітіко попрощався з людьми і сказав:

— Завтра вранці я їду з цього дому. Я завжди пам'ятатиму, про що ви говорили тут, і прошу й вас не забувати того, про що я казав.