Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Він принесе добро, — запевнив Гульдрик, — а вам нехай сподобається тут усе, що діється, аж поки все справдиться.

Вітіко зняв шолом із голови й сів за буковий стіл.

— Реґіна приготує вам обід, — сказав Гульдрик, — але сьогодні мине більше часу, поки його зварять, ніж звичайно.

— Я Реґіну не підганяю, — мовив Вітіко.

— Ми намагаємось сприймати все так, як воно може бути, — зауважив Гульдрик.

Вітіко знову пішов поглянути на коней.

Коли страви були вже готові, Реґіна подала їх на стіл. Там була смажена дичина і риба, знайшлося й вино.

Вітіко звелів поставити на столі тарілки й для слуг, щоб усі обідали разом.

— Якщо ви наказуєте, то так має бути, — стенув плечима Гульдрик.

Принесли ще тарілок, і Вітіко, Гульдрик, Раймунд, Якоб і Реґіна сіли за стіл.

— Гульдрику, ти повинен проказати молитву, — нагадав Вітіко.

Гульдрик прочитав молитву, потім усі заходилися їсти, і Вітіко з кожним поділився своїми стравами і вином. Після обіду Гульдрик знову проказав молитву. А потім, оскільки всі й далі сиділи за столом, мовив:

— Ваші предки любили своїх людей, і тому вони теж відповідали їм любов’ю. Отак усе й сталося. Коли перший Вітіко приїхав у Лісовий край, на вузді його коня були золото й самоцвіти, та й ви до цього дому приїхали верхи.

— Часи непевні, — промовив Вітіко, — хтозна, коли я знову зможу приїхати.

— Приїдете, — заспокоював Гульдрик, — бо ж їли молоко та мед за цим буковим столом. І тут збереться багато людей, щоб побачити вас.

— Гульдрику, твої думки приводять людей у лісову самотність, — сказав Вітіко.

— Троянди в Римі пишно цвіли, — відповів на те Гульдрик, — троянди звідти привезли сюди, і тут вони теж розцвітали на радість, і троянда принесе з Італії всякі речі й коштовності.

— Троянда спершу хотіла б розпукнути, — сказав Вітіко.

— Ви ще часто будете у своєму замочку, як він тут ростиме, — пророчив Гульдрик. — Постане пишний замок, з’явиться мисливський будиночок, виросте золотий палац і п’ять червоних пелюсток вкриють увесь простір.

— Гульдрику, ти бачиш дивні часи, — покрутив головою Вітіко.