Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Потім Вітіко спробував ходити іншими шляхами, які вели в різні боки від Дольні Вітавіце через ліс униз.

Тепер люди в Дольні Вітавіце й на Ратовій і Реутовій вирубках, у Черній, Мокрій, Фримбурку і Фридаві, в Каменному, в лісових хатинах Гейрова і далі почали з ясенів та кленів або іншої міцної деревини виготовляти ратища для списів і булави, кувати мечі та вістря списів, шити збрую, виготовляти луки, арбалети і стріли, шити чоботи, шити з повсті та вовняних тканин шоломи та обладунки і їздити верхи на конях, — звісно, лише ті, хто мав їх.

Поки те все діялось, Вітіко сів у заїзді в Дольні Вітавіце верхи на коня й поїхав із Раймундом у Митину. Там він повернув до своєї хатини. На пласкій покрівлі лежав сніг, тож через сніг хатину навряд чи можна було відрізнити від навколишньої землі. З комина здіймався вгору тоненький сивий дим.

Коли обидва чоловіки під'їхали до хатини, з неї вийшли і стали, зустрічаючи їх, перед ворітьми Гульдрик, Якоб і Реґіна.

— А ми виглядали вас, — проказав Гульдрик, — і бачили, як ви під’їжджали. Оскільки ви заборонили запитувати про ваші накази, ми не могли знати про день вашого приїзду. Вітаємо вас, Вітіко. Ви були на війні, були в багатьох країнах, тож, певне, повинні були знову заїхати до свого дому в Митині.

— Я приїхав знову побачити тебе, побачити тут наших людей і побачити дім, — мовив Вітіко.

— Ласкаво просимо, якщо так, — відповів Гульдрик, — і я вже подбаю, щоб вашого коня завели в добре стійло, бо ж і кінь Якоба, якого він здобув на війні, теж стоїть у доброму стійлі. Цього року ми змурували стайню. Зіпріться на мене, Вітіко, щоб ви, спішуючись, не впали отут на кризі, де Реґіна завжди виливає помиї.

— На тебе я не спиратимусь, — мовив Вітіко, — нехай сюди підступає Якоб.

— Якобе, ану, прислужись своєму панові, — крикнув Гульдрик, — а я потримаю вузду!

Якоб став збоку від Вітіко, щоб допомогти йому, а Гульдрик схопив коня за вузду.

Вітіко легенько зіскочив з коня і став на гладенькій кризі. Раймунд теж спішився.

— А тепер заводьте коней у ворота, — казав Гульдрик, — але беріть праворуч, щоб бурульки на покрівлі не подряпали сідел.

Раймунд і Якоб повели коней у ворота й далі на подвір’я. Вітіко не пішов до дверей хати, а подався за кіньми. Їх завели до прибудови, причепленої до хліва. Вітіко глянув, як зможуть стояти там четверо коней.

— Добре, Гульдрику, — похвалив він, — що ти подбав про стайню.

— До цієї пори вже треба було подбати, щоб усе було готове й закінчене, — мовив Гульдрик.

Коней завели до стайні й почали доглядати їх. Потім Вітіко пішов до хати.

Стіни кімнати недавно побілили, тож вони аж вилискували, шибки були вимиті, всередину заходило світло, таке яскраве, як може бути взимку, підлогу натерли воском, буковий стіл вишкрябали так, що на ньому не видніло жодної плями.

— Кімната прибрана, мов до великого свята, — знову похвалив Вітіко.

— У Дольні Вітавіце є тільки заїзд, — відповів Гульдрик, — а тут ваш власний будинок, у якому ви житимете, і так буде й далі, і тут завжди мінятиметься що-небудь, аж поки з часом справдиться пророцтво.

— Нехай час завжди несе тільки добро, — зітхнув Вітіко.