Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Слушно! — загукали численні голоси.

— А тепер упорядкуймо й решту, — мовив Вітіко.

— Упорядкуймо їх! — загукали численні голоси.

— Ті, хто стояв на горі Високій, — сказав Вітіко, — і воював на мурах обложеної Праги, повинні стояти так, як вони стояли на горі і як стояли в Празі, а ті, хто вправлявся тут, повинні стояти так, як вони звикли стояти разом.

— Авжеж, — залунали численні голоси, — так найкраще!

— Перекажіть це іншим, кого сьогодні немає, — казав далі Вітіко, — і приходьте вранці знову, ми станемо всі разом. І принесіть зброю. А тепер розходьмося, щоб кожен мав змогу приготуватися.

Чоловіки розійшлися, жваво розмовляючи про похід, за ними рушили й глядачі, обговорюючи все побачене і почуте.

Наступного дня після обіду воїни знову зібралися на майдані перед церквою. Прийшло ще й багато інших людей.

Воїни поодягали грубе і міцне вбрання, яке самі й пошили собі, і кожен мав меч, або довбню, або молот, або залізну штабу, мав ратище з міцної лісової деревини, а на ньому міцне залізне вістря. Воїни поставали так, як казав їм Вітіко. Він нагадав, що вони повинні добре запам’ятати своє місце і дуже швидко знову знаходити його, якщо розійшлися.

Воїни спробували розійтися, як казав Вітіко, в різні боки, а потім знову зібратися. Потім Вітіко поділив людей на невеличкі гурти й показав, як вони можуть збиратися в загальний загін і знову розбиватися на гурти. Воїни спробували й це.

— А тепер вправляйтеся, — наставляв Вітіко, — щоб ви збиралися чимраз швидше.

Потім Вітіко зібрав в один загін вершників і розставив їх так, як вони мали стояти. Коли загін був уже добре впорядкований, Вітіко вчив людей пересуватися в складі загону.

— Нумо вправлятися трохи в тому, що колись може виявитись дуже корисним, — мовив він. — І вправляймося аж до дня, коли треба буде вирушати в похід.

Чоловіки щодня збиралися задля військових вправ. Оскільки багато чоловіків звикли стріляти з лука чи арбалета, полюючи дичину або виборюючи нагороди на змаганнях, Вітіко створив ще й підрозділ стрільців із лука і арбалета.

Щоденні навчання тривали, і якогось дня у Горню Плану прибув загін вершників із Черної. Вони мали грубі сірі вовняні вбрання, міцні повстяні шоломи і важкі чоботи з дерев’яними підошвами. Кожен мав спис і меч, або довбню, або якусь іншу зброю, а також торбу з харчами. Чимало чоловіків їхали верхи на невисоких лісових кониках, багато хто мав луки і арбалети. Прибульці хотіли йти в похід разом із людьми з Плани. Вітіко долучив цей загін до своїх людей.

Потім надійшли загони з Реутової вирубки, Кутової вирубки, з Дольні Вітавіце, Ратової вирубки, Фримбурка, Фридави, Митини, Светлика, з хат на далекій лісовій Влтаві, з Гейрова, Льготи, що коло Баварії, там, де Малий Міхель тече на південь. Вони були в грубих вовняних уборах, товстих повстяних шоломах і мали важкі чоботи. Кожен мав спис, меч або молот, або довбню, штабу, арбалет, лук і торбу з харчами. Частина воїнів приїздила верхи. Старий із сивим волоссям, що спершу відповідав на звернення Вітіко в заїзді в Дольні Вітавіце, приїхав на невеличкому сиво-вороному міцному конику. Суддя з Мокрої приїхав на гнідому коні, суддя з Каменного — теж на коні такої масті. На конях приїхало й дуже багато старих дідів. Але приїхали верхи й юнаки та молодики. Юнак із золотавими кучерями, який казав, що годилося б підпалити ліси, був на гарному білому румакові. Юнак крикнув Вітіко:

— Тепер ми вже тут, я незначний чоловік, моя мати варить собі юшку під скіпкою в одній із хат льонарів, але я маю руки та ноги, як і кожен чоловік, і робитиму, що зможу, здобуваючи білу чаплину пір’їну і золотий пояс, а старий Родер Петер, на чиєму коні я сиджу, дав мені його, бо сам уже на жодного не годен сісти, а я йому, якщо втрачу коня, приведу сотню найкращих від ворога.

— Як тебе звуть? — запитав Вітіко.

— Зіфрід із Мілнета, бо мій батько народився там, — відказав юнак.

— Що ж, Зіфріде з Мілнета, — заговорив Вітіко, — ти можеш здобути і білу чаплину пір’їну, і золотий пояс, і, навіть якщо й не приведеш додому сотню коней, однаково не вернешся без коня.