Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Він повинен бути ним! — вигукнув один літній чоловік. — І не повинен терпіти, щоб прийшов хтось інший.

— Вітіко має бути лехом! — крикнув дебелий молодик.

— Вітіко лех! — загукали численні голоси.

— Тож робіть усе спокійно і в доброму порядку, щоб усе мало успішний кінець, — проказав чоловік, який нагадував, що треба дбати і про поля, луки та хатню роботу.

— Тож нехай тепер скаже Вітіко! — крикнув тепер старий Венгарт із Фридави.

— Кажи, Вітіко! — додав і чоловік із дужими руками.

— Кажи! — гукнув білявий молодик.

— Кажи, Вітіко! — гукнув інший молодик.

— Кажи! — загукали численні голоси.

Вітіко подав рукою знак і, коли гамір ущух, заговорив:

— Люди, послухайте мене. Послухай мене, Венгарте. Раніше я не знав тебе, а тепер уже знаю. Ти сказав правду. Оскільки вороги можуть прийти з Моравії в Богемію і, якщо йтимуть щоразу далі й дійдуть до лісу, може статися все те, що ти бачив під час війн і про що розповів. Цього треба уникнути. Проте немає потреби підпалювати ліси. Робіть із міцного дерева ратища списів, кріпіть до них залізні вістря, готуйте булави та молоти, куйте мечі, шийте з грубих тканин військові обладунки. Водночас вправляйтеся, щоб стояти, рухатись і напирати вперед згуртованою лавою. А про те, що ви не відступите, я знаю й так.

— Ні, ми не відступимо! — запевнив юнак із золотавим волоссям.

— Таж дай говорити Вітіко! — крикнув Венгарт.

— І майте коней, — казав далі Вітіко, — здатних довго їхати, щоб ви і коні звикнули до такої їзди. А коли князь Владислав погукає нас, коли рушить проти ворога в Моравію, приставайте до війська і застосовуйте приготовану зброю. А якщо хочете, щоб я був вашим проводирем і давав вам деякі поради, я це охоче робитиму і буду коло вас, як і торік навесні, якщо великий князь не накаже інакше. Бог і святі на небі боронитимуть правду, ви з Владиславом переможете, і Лісовий край лишиться нашим і матиме винагороду.

— Господь і святі боронитимуть нас! — скрикнуло кілька жінок.

— Не уривайте Вітіко! — гримнув Венгарт.

— Великий князь, володар Лісового краю, — казав далі Вітіко, — не утискатиме вас, бо ж ви допомагали йому, і не пошле вам ніякого гнобителя. Я не прагну мати підданих у лісі. Коли складеться моє щастя, я житиму в лісі, працюватиму там і радітиму зі своєї праці.

— Вітіко — оце чоловік! — крикнула стара Сусанна.

— Вітіко — справжній чоловік! — загукали дівчата.

— Так, справді, — підтвердив один старий селянин, — але ви не втручайтеся.