Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Вітіко, — сказала Аґнеса, — моя невістка Марія розповідала мені, що її батько Собеслав, великий князь Богемії і Моравії, казав, що ти вмієш, дарма що молодий, добре складати свої слова, і ти дав нам тут доказ. Думаю, ти справді шануєш мене, але це через мої сиві коси і згорблене тіло, бо до цього завжди спонукає старість, на яку Господь накладає завеликий тягар.

— Висока пані, — звернувся Вітіко, — князь Собеслав завжди лагідно ставився до мене, і я кажу те, що думаю, хоча часто не можу перевести свої думки в слова. В тобі я вшановую те, яка ти є, і вшановую також твій вік.

— Сядь, Вітіко, — мовила Аґнеса, — і почекай ще трохи, я не довго відбиратиму тебе в матері.

Вітіко пішов до свого стільця і сів.

— Ти приїхав із Пржица? — запитала Аґнеса.

— Із Пржица, — відповів Вітіко, — але з Пржица я провів до Пассау превелебного єпископа Здика, що був змушений утікати з країни, а потім із Пассау приплив Дунаєм до Відня.

— Тож єпископ Здик був змушений тікати? — перепитала Аґнеса.

— Через могутніх панів у своїй землі, які мають на нього великий гнів, — відповів Вітіко.

— Отож завжди однаково, завжди те саме, — зітхнула Аґнеса. — Вітіко, як довго ти не бачив матері?

— Чотири роки, — відповів Вітіко.

— Він приїхав у тому самому вбранні, в якому прощався зі мною, — зауважила мати.

— Тож ти вдягнув своє юнацьке вбрання? — поцікавилася Аґнеса.

— Я вдягнув це вбрання, — пояснив Вітіко, — бо думав, що мати зрадіє, побачивши його, крім того, гарний лицарський обладунок мені не дуже личить, бо я ще не здійснив ніяких лицарських звитяг, що їх відзначили б наданням титулу володар країни, якому служать, або князі, і що забезпечили б славу і блиск серед людей.

— Цей молодий лицар знову розповідає про звитяги, — промовила Аґнеса, — а ти знаєш, що таке звитяги? Послухай, Вітіко, сьогодні тут день пам’яті і я, коли ти прийшов, якраз розповідала жінкам про минувшину. Я розповідатиму далі, це, Вітіко, може стати в пригоді й тобі, якщо ти вислухаєш і обдумаєш потім.

Аґнеса хвилину помовчала й стала розповідати:

— Мій батько домігся, що його сина Конрада обрали римським королем, і він мав після нього стати римським імператором. Але Конрад повстав проти батька й хотів позбавити його влади. На імперському з’їзді в Майнці князі позбавили його королівства і претензій на імператорську корону, бо ніяку владу не можна засновувати на зухвальстві. Тоді батько висунув наперед свого улюбленого молодого сина Генріха, і його обрали римським королем і батьковим наступником. Його коронувала в Ахені, і він присягнув, що в усьому слухатиметься батька і ніколи не піде проти свого обов’язку. Батько видав мене заміж, коли я була ще дуже молода, за чудового чоловіка, Фрідріха фон Бюрена, що завжди був вірний і збудував собі замок на високому пагорбі Гогенштауфен, батько зробив його герцогом Швабії. Я народила йому синів Фрідріха та Конрада. Коли збігло п’ять років після коронування мого брата, він подався до бунтівників у Баварію. Батько послав до нього мого чоловіка і архієпископів Трірського та Кельнського, щоб вони нагадали йому про присягу і про четверту заповідь. Але брат лишився незворушний. Він здобув Саксонію і багато інших земель і рушив проти батька. Тут помер мій чоловік. Брат казав, що не хоче воювати проти батька, він, мовляв, лише хоче, щоб той позбувся відлучення від церкви і по-християнському жив зі своїми дітьми, які тоді слухатимуться його. В серпні військо мого батька прийшло під Реґенсбурґ проти війська мого брата. Батькове військо було численніше за братове. Коло батька було багато вірних панів, був Леопольд, маркграф Австрійський, Борживой, князь Богемії і Моравії, та багато інших. Можна було передбачити, що в разі битви перемога дістанеться батькові. Тоді брат пішов уночі спершу до маркграфа Леопольда і сказав, що хоче віддати мене йому за дружину, якщо той не допомагатиме батьку під час битви. Леопольд пообіцяв, пішов до батька й сказав йому, що не воюватиме за нього. Тоді Борживой, князь Богемії і Моравії, сказав, що в такому разі можна взагалі не воювати, бо військо замале. Коли це все сталося, мій брат послав посланця до батька, який мав повідомити, що у війську батька існує змова, щоб відцуратися його і відібрати йому життя. Оскільки маркграф Леопольд відмовився воювати, а князь Борживой сказав, що можна взагалі не воювати, батько повірив посланцеві, впав у відчай і втік уночі з табору. Наступного дня брат звелів привести мене до свого намету і сказав мені, що я наречена Леопольда, маркграфа Австрійського. Я знаю, що я зчинила крик, а потім я знепритомніла. Прочнувшись, я лежала на землі, брат стояв переді мною й дивився на мене. Жінки не допомагали мені, бо боялися брата. Потім одна чеська дівчина сіла коло моєї голови на землю, капала воду мені на чоло і змочила вуста. Коли я ожила, вона притулилася своїми вустами до моїх, гладила мені щоки й пестила мене. Я схопилася за руку дівчини, і вона допомогла мені сісти на стілець. Дівчина була зі мною цілий день, а потім ще багато днів. Згодом вона поїхала до своїх у Богемію. Я погодилася вийти заміж за Леопольда, маркграфа Австрійського. Це сталося в рік смерті мого чоловіка, і відтоді минуло тридцять сім років. А ту чеську дівчину я відшукала, вона стала моєю подругою, я стала її подругою, і ми зберегли нашу любов протягом усього нашого життя. Та дівчина вийшла заміж за чеського пана Затона, і перша дитина від того шлюбу стала твоєю матір’ю, Вітіко, і вона теж дарувала мені свою любов і за життя своїх батька-матері, і після їхньої смерті.

— Моя мати лише виконувала свій християнський обов’язок, — проказала мати Вітіко.

— А моя подяка теж була лише християнським обов’язком, — мовила Аґнеса. — А потім розповідала далі: — Моє подружнє життя з Леопольдом було дуже щасливим. Він був побожний і добрий до своїх підданих, засновував собори й монастирі, крізь це вікно можна побачити монастир нового замку, який він заснував. Наші діти виросли в любові до нас і в любові одне до одного. Потім він помер, і я тут тужу за ним.

Аґнеса помовчала якийсь час, решта мовчали теж. Потім заговорила знову:

— Батько втік у Богемію. Князь Борживой наздогнав його, а потім шанобливо ставився до нього. Він провів батька до свого шваґра Віпрехта фон Ґройча. Віпрехт фон Ґройч провів батька далі, аж поки він добувся до Рейна. Коло Кобленца батько зібрав нове військо. Мій брат теж подався на Рейн, і знову братові люди стояли проти батькових людей. Тоді мій брат послав вісника до батька, який мав переказати наступні слова: на святе Різдво призначено імперський з’їзд у Майнці, тож він смиренно просить батька спершу зустрітися з ним і обговорити, яке в них становище в обох, а потім вони примиряться. Батько прийшов на переговори, а як побачив сина, з його очей потекли сльози, і він сказав: «Генріху, в ім’я всемогутнього Господа благаю тебе, не бери на себе цей учинок, що не матиме прощення ні в цьому житті, ні в тому». Ми обидва повинні бути в розпачі. Брат мій упав на землю, обхопив батькові коліна і сказав, що кається за все, що скоїв проти нього, просить прощення, він буде слухняний, батько може примиритися з церквою, і обидва поїдуть на імперський з’їзд у Майнц, де закріплять примирення. Батько простив. Потім брат сказав, що хоче піти в Майнц і підготувати там усе, батько може тим часом зачекати. Брат пішов, батько чекав. Брат повернувся й заприсягся, що готовий пожертвувати за батька душу й тіло і хоче тепер супроводити його. Вони поїхали і добулися до Бінґена. Кожен мав триста чоловік почту. По дорозі почет брата ставав дедалі численніший. Перед Бінґеном він сказав: батьку, мій неспокій зростає, що через відлучення від церкви архієпископ Майнцький не пустить вас у місто. Лишайтеся в Бінґені і святкуйте тут Різдво, а я піду в Майнц і попіклуюся про вас. Батько відповів: Генріху, Господь судить між тобою і мною, я довіряю тобі. Мій брат присягнув утретє, що ладен покласти життя за батька. Поїхав у Майнц, а батько в Бінґен. Але в Бінґені його оточили люди мого брата Генріха, що були там, і люди Ґебгарта, єпископа Шпаєрського, які товаришували з ними, люди батька зазнали поразки, а його полонили. У в’язниці батькові відмовляли в задоволенні потреб тіла і в затишку. Потім із Майнца прийшли архієпископ Майнцький і Кельнський, єпископ Вормський і маркграф Майсенський. Вони сказали батькові: віддай клейноди, корону, пурпур та перстень, щоб ми принесли твоєму синові Генріху. Батько запитав: де право, щоб жадати такого? Вони сказали: адже ти продавав священицькі посади за гроші, відлучений від церкви і від того всі в державі страждали душею і тілом, і тому святий отець і князі хочуть, щоб ти зрікся своєї гідності. А батько крикнув: ти, Ротгарте, архієпископе Майнцький, ти, Фрідріху, архієпископе Кельнський, і ти, Адальберте, єпископе Вормський, що ви дали мені за ваші посади? Вони відповіли, що нічого. Тоді батько сказав: отже, я тепер виправданий, бо ви б мали мені багато заплатити за свої посади. А я вам кажу: не ганьбіть ані цих посад, ані імператорської гідності. Якщо князі хочуть вирішити щось про інші справи, треба визначити термін для розслідування, і, якщо мене визнають винним, я сам зніму корону зі своєї голови. Посланці сказали, що ніякого терміну не дадуть, імператор повинен одразу виконати вимогу. Тут батько вийшов із кімнати і одразу повернувся, вдягнений у пурпур, корону на голові й перстень на пальці. І сказав: імператор загалом дозволяв, щоб злочинцеві визначили термін і вислухали його, а вони імператорові такого не дозволяють. Гаразд, тож беріть те, що вам кортить узяти. Коли він це сказав, посланці стояли й не ворушились. Потім заговорив маркграф Майсенський: наш король Генріх сказав, що, коли імператор швидко погодиться, можна буде врятувати його життя. Архієпископ Майнцький додав: якщо ми можемо посадити на імператорський трон найгіднішого, чому ми не можемо повалити найнегіднішого? Після цих слів вони зняли в батька корону з голови, стягнули перстень із пальця і скинули з нього пурпурову мантію. А він крикнув: Господи, я страждаю за гріхи своєї молодості. А от у вас посади месників немає, і вас спіткають кари як зрадників Господа. Посланці забрали клейноди в Майнц, і князі, священики та легати святого отця вимагали, щоб тепер прийшов імператор, покаявся й доброхіть зрікся своїх прав. Брат звелів привезти батька в Інґельгайм, князі і учасники з'їзду теж подалися туди. Вони погрожували батьку й казали, що він повинен доброхіть зректися влади. А батько запитав: якщо я це зроблю, чи матиму я потім спокій і безпеку? Відповів йому Ґебгарт, єпископ Констанцький, що був легатом святого отця: ні, ти доти не матимеш ні спокою, ні безпеки, поки не зізнаєшся, що блюзнив проти церкви та її голови. Батько сказав: тож зберіть із князів та священиків суд, нехай він розслідує і вирішує. А Ґебгарт казав далі: якщо не вирішиш цієї самої миті, ти будеш ув’язнений довіку. Батько відказав: а якщо я зізнаюсь і зречуся влади, ти тоді скасуєш моє відлучення? Ґебгарт сказав: я не маю таких повноважень. Батько йому у відповідь: хто слухає каяття, повинен мати змогу виправдовувати. Ґебгарт мовив: так, мабуть, учинить святий отець, якщо ти підеш на прощу до Рима і даси відшкодування. Після цих слів батько впав навколішки й заволав: задля ласки і милосердя небесного прошу вас усіх про лагідність і справедливість, а до тебе, Генріху, мій сину, я звертаюся з заклинанням: не ской наді мною найнегідніше і найогидніше. В багатьох князів текли сльози по щоках, Ґебгарт не відступався від своїх слів, Генріх, мій брат, не казав нічого й не дивився на батька. Тоді заговорив імператор: гаразд, я зрікаюся імперії і задовольню церкву, а згідно з заповіддю прощення рекомендую вам свого сина. Князі тоді одразу ще раз обрали і освятили мого брата як короля. Але батька не відпустили. Минув якийсь час, і він попросив Ґебгарта, єпископа Шпаєрського: дай мені якийсь маєток у твоїй єпархії, щоб я міг ходити на хори. Єпископ відмовив. Тоді батько подумав, що його життя в небезпеці, і спробував утекти, спроба виявилась вдалою. Він утік до Кельна, а звідти з нечисленним почтом пішов у Люттіх. По дорозі вони почули мисливські ріжки, назустріч їм виїхав зі своїми людьми герцог Лотаринзький, якого батько колись усував від влади, і сказав: ти був до мене дуже несправедливий. Батько відповів: тепер я шкодую і про це, і про інше. А герцог сказав: я буду коло тебе, бо ж тебе переслідують. І поїхав тоді з усіма своїми воїнами до батька в Люттіх. Тоді Кельн, Юліх та інші міста заявили, що вони за батька, і зібралося військо. Тоді мій брат послав вісника до батька, щоб смиренно привітати його і сказати, що він хоче з ним примиритися і відсвяткувати в нього в Люттіху Великдень. Батько відповів: я не довіряю тобі, я пішов на край імперії, щоб мати спокій, а ти лишайся далеко, тутешній народ неприхильний до тебе. Але мій брат пішов із військом на Люттіх, зазнав поразки і насилу врятував своє життя. Батько тоді оприлюднив листа, в якому написав: я скаржуся Господу і святим на страждання, яких я зазнав від церкви, але я підпорядкуюся їй і дам їй відшкодування, і отак не стане причини, через яку мій син воює проти мене, бо ж він, напевне, прагне лише влади. Мій брат знову зібрав військо і довго обступав облогою Кельн, аж поки голод і хвороби підточили там його військо. Тоді він лишив Кельн, знову зібрав людей і рушив проти Лотаринґії. Та якось приїхав до нього Буркгард, єпископ Мюнстерський, і сказав: твій батько, імператор, посилає тобі імперський меч, якого тоді не було в Бінґені, бо сьомого дня місяця серпня він помер у Люттіху. Він просив тебе, щоб ти поховав його і простив його людей. Але Генріх не поховав батька. Єпископ Люттіхський поховав батька по-християнському, але був змушений відкопати його, бо ж він помер відлучений від церкви. Тіло поховали тепер в неосвяченій землі на одному з островів річки Маас, і тільки один прочанин із Єрусалима молився і співав псалми над тілом. Потім згідно з волею мого брата батька помістили в кам’яний саркофаг і привезли в Шпаєр. Батьків слуга Еркенбальд хотів зі священиками і людьми поховати його в церкві Святої Діви Марії, яку збудував батько, але єпископ Шпаєрський не дозволив. Відтоді тіло лежало п’ять років в одній неосвяченій каплиці. Потім його поховали, і брат справив похорон. Відтоді він урядував як світський проводир християнського світу. Сьогодні день пам’яті про той день, коли після численних молитов Бог нарешті виявив милосердя й дав мені змогу цілковито простити брата за його гріхи проти батька. Тому сьогодні відслужили врочисту церковну відправу і я розповідаю про це. Та й брату моєму почасти явлено милосердя, і він мав змогу ще тут трохи спокутувати свою провину. Лоно його дружини виявилось неплідним, церква відлучила його, і він помер у зрілі літа від невеличкої виразки, що збільшувалась і забрала його. Німецька корона перейшла до саксонця Лотара. Ротгарт, архієпископ Майнцький, що мав прізвище Гартесберґ, помер за три роки після подій у Бінґені, Адальберт, єпископ Вормський, за два роки, Фрідріх, архієпископ Кельнський, що мав прізвище Ортенберґ, прожив ще понад двадцять років, але теж уже помер. Пішов на той світ і граф Майсенський, що так швидко набув цей титул, а його рід зазнав потім злигоднів.