Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Чотири роки — так довго!

— Мамо, — пояснював Вітіко, — я був змушений чекати багато днів, чи не станеться чогось, тоді я б міг допомогти, і чи не міг би я ще щось виконати, перше ніж поїду до тебе; але зрештою я хотів знову побачити тебе й поговорити з тобою про різні речі. Я не раз посилав тобі вістки.

— Вони доходили до мене, і у відповідь я тобі теж переказувала свої новини, — мовила Вентіла. — І ти приїхав до мене в одязі, в якому був виїхав від мене.

— Я одягнув його задля тебе, — всміхнувся Вітіко, — а також задля однієї людини, про яку я розповім тобі згодом.

— А ти зміцнів, Вітіко, — проказала Вентіла.

— Я й не помітив, — стенув плечима Вітіко.

— Та й твої щоки почервоніли, — роздивлялася сина мати.

— Це від свіжого повітря, — пояснив Вітіко.

— Нехай Господь на небі й далі дає тобі успіхи, — побажала Вентіла. — Вітіко, скажи, ти дотримуєшся вчення святої церкви?

— Я намагаюся жити згідно з ним, як наставляв мене велебний отець Бенно, — відповів Вітіко.

— Тож і ти житимеш таким богоугодним життям, як і він? Ти справді добрий і приязний до всіх людей, навіть до найменших? — допитувалася мати.

— Мамо, я люблю людей і намагаюся добре ставитися до них, — відповів Вітіко.

— Отаким був і твій батько Вок і твій дід Вітек, — розповідала Вентіла. — Велебний отець Бенно каже, що твої дії, Вітіко, були слушні і справедливі.

— Мамо, і ти теж так кажеш? — запитав Вітіко.

— Бенно знає краще, — відповіла Вентіла, — а я кажу, що скоро утвердиться справедливість.

— А є ще превелебний Сильвестр, — розповідав Вітіко, — що був абатом у монастирі на Сазаві, його обрали єпископом Празьким, але через несправедливість він зрікся посади і тепер знову живе в монастирі на Сазаві. Він каже, що людина повинна робити тільки добро, а все інше пов’язане з ним. Він схвалює не всі мої дії. Я хотів би серед усіх, кого я знаю, задовольняти, мамо, передусім тебе, потім Бенно і Сильвестра, а далі вже інших людей.

— Вітіко, розкрий мені всю свою душу, — попросила Вентіла.

— Я довго жив у Плані, — мовив Вітіко.

— Знаю, — кивнула головою мати.

— Там у нас лісові ґрунти, — розповідав Вітіко, — й через ліс серед наших полів трапляються осипи, грубі піски і кам’янисті ділянки. Проте Мартин, Раймунд і Люсія разом із поденниками добре господарюють у невеличкому маєтку. Дім не руйнується й стоїть затишно в лісі.